Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

Дік приїхав у закритому чорному «шевроле» зразка 1949 року. Сідаючи в машину, Перрі подивився на заднє сидіння — чи там його гітара. Минулого вечора він грав для Дікових товаришів і забув її в машині. То була старенька гібсонівська гітара, вичищена шкуркою і навоскована до медового кольору. Поруч неї лежав інший інструмент: мисливська рушниця дванадцятого калібру, зовсім нова, з синюватою цівкою та лискучим прикладом, на якому була вигравіювана зграйка фазанів у льоті. Цей дивний натюрморт доповнювали електричний ліхтарик, великий складаний ніж, рукавички та патронташ.

— Ти його надягнеш? — спитав Перрі, показуючи на патронташ.

Дік постукав кісточками пальців по вітровому склу.

— Тук-тук. Перепрошую, хазяїне. Ми оце були на полюванні, та збилися з дороги. Чи не можна од вас зателефонувати?..

— Si, senor. Yo comprendo[25].

— Діло певне,— мовив Дік.— Ось побачиш, голубе, по всіх стінах волосся полетять.

— Полетить,— поправив його Перрі.

Запеклий буквоїд, ревнитель усіляких малозрозумілих слів, він почав піклуватися мовою товариша ще відтоді, як вони сиділи в одній камері тюрми штату Канзас. Дік не заперечував проти тих уроків словесності і, щоб потішити вчителя, навіть нашкрябав чималу папушу віршів. Вони були дуже непристойні, проте Перрі визнав їх забавними й одніс рукопис до тюремної майстерні оправити в шкіряні палітурки з тисненою золотом назвою: «Соромітні жарти».

На Дікові була синя робоча блуза з рекламним написом на спині: «Автомайстерня Боба Сендза». Проїхавши головною вулицею Олейта, вони з Перрі дісталися Сендзового гаража, де Дік працював з половини серпня, відколи вийшов з тюрми. Він був тямущий механік і заробляв шістдесят доларів на тиждень. Одначе за роботу, що її намірявся робити того ранку, платні він аж ніяк не заслуговував. Містер Сендз, який по суботах залишав майстерню на Діка, й гадки не мав, що заплатив своєму механікові за обслуговування його власної машини.

З допомогою товариша Дік узявся до роботи. Вони змінили мастило, налагодили зчеплення, зарядили акумулятор, поміняли підшипник, поставили нові шини на задні колеса — одне слово, зробили все потрібне, щоб підготувати старенький «шевроле» до тяжкого випробування, що чекало на нього протягом наступної доби.

— Та все старий мені заважав,— мовив Дік, відповідаючи на запитання Перрі, чому він спізнився на умовлену зустріч біля «Перлинки».— Я не хотів, щоб він побачив, як я братиму рушницю. Він тоді одразу дотямив би, що я збрехнув.

— Збрехав... А що ж ти все-таки сказав?

— Як ми умовились. Сказав, їдемо до завтра у Форт-Скотт, до своєї сестри. В неї нібито твої гроші. Півтори тисячі доларів.

Перрі справді мав сестру, а колись і двох, але та, що була жива, жила зовсім не у Форт-Скотті — містечку за вісімдесят п’ять миль від Олейта,— і він навіть не знав її теперішньої адреси.

— То він розсердився?

— Чого б це йому сердитись?

— Бо він мене терпіти не може,— сказав Перрі. Він ніколи не підвищував голосу, проте чітко вимовляв кожне слово, і вони вимикались у нього з уст, наче колечка диму з рота курця.— І твоя мати теж. Я ж бачив, як вони на мене дивилися.

Дік знизав плечима.

— Не в тобі річ. Просто вони не люблять, коли я зустрічаюся з тими, з ким сидів.

Двічі одружений і двічі розлучений, двадцятивосьмирічний батько трьох дітей, Дік був достроково звільнений за умови, що оселиться при батьках — вони жили з молодшим сином на невеличкій фермі поблизу Олейта.

— З усіма, хто має отаку позначку,— додав він, торкнувшись синьої цятки, витатуйованої під лівим оком,— своєрідного пароля, за яким його могли впізнати колишні товариші по тюрмі.

— Розумію,— сказав Перрі.— Їм можна тільки поспівчувати. Хороші вони в тебе. Особливо мати — дуже славна жінка.

Дік кивнув головою, бо й сам так вважав.

Опівдні вони прибрали інструмент, і Дік, запустивши мотор та послухавши, як він рівно гуде, лишився задоволений — попрацювали вони не марно.

Ненсі та її підопічна Джоліна Кетц також були задоволені наслідками своєї роботи. Джоліна, худенька тринадцятирічна дівчинка, довго не зводила очей з красеня пирога, в якому між хрусткими переплетеними навхрест скоринками пашіли жаром запечені вишні, тоді не витримала і, рвучко обнявши Ненсі, вигукнула:

— Ой, та невже ж я сама його зробила?

Ненсі засміялась, пригорнула її до себе й запевнила, що так воно і є, а вона, Ненсі, тільки трошки їй допомогла.

Джоліні кортіло тут-таки покуштувати пирога — чого там, мовляв, чекати, доки він охолоне.

— Ну хоч по маленькому шматочку, дуже тебе прошу, і ви з нами теж,— звернулася вона до місіс Клаттер, що якраз перед тим зайшла до кухні.

Місіс Клаттер силувано всміхнулася — у неї боліла голова — й відказала:

— Ні, дякую, нема апетиту.

Що ж до Ненсі, то вона не мала часу; на неї вже чекала Роксі Лі Сміт з отим своїм соло на тромбоні, а потім і материні доручення — одне було пов’язане з весільною вечіркою для Біверлі, що нею клопоталося кілька дівчат із Гарден-Сіті, а друге — з родинною зустріччю на День подяки.

— Ти йди собі, люба, я побуду з Джоліною, доки по неї прийде мати,— сказала місіс Клаттер, а тоді, обернувшись до дівчинки, несміливо додала: — Якщо вона, звісно, не проти мого товариства...

Колись замолоду вона здобула нагороду за красномовність, та літа, здавалося, залишили в її голосі тільки оці вибачливі нотки й наклали на всю її поведінку печать остороги, ніби вона завжди боялася когось образити, чимось не догодити.

— Сподіваюся, ти розумієш,— знов обізвалася вона, коли дочка пішла,— і не вважатимеш, що Ненсі повелася нечемно?

— Ой, що ви! Я ж так люблю Ненсі. Та й усі її люблять. Такої, як Ненсі, більш не знайти. Ви знаєте, що каже про неї місіс Стрінджер? — спитала Джоліна, маючи на думці свою вчительку домоведення.— Якось вона сказала в класі: «Ненсі Клаттер завжди поспішає, проте на все знаходить час. А це прикмета доброї хазяйки».

— Еге ж,— погодилася місіс Клаттер.— Усі мої діти вміють дати собі раду, Я їм тепер уже й не потрібна.

Джоліна ніколи ще не залишалася наодинці з «чудною» матір’ю Ненсі,