Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Киваю: «Яка земля гарна!» Сонце спустилося низенько-низенько. Освітило ліс, поле. Нам на прощання. «Так, — відповідає хтось із німецької групи, хто говорить по-російському, — гарна, але отруєна». У нього в руках — дозиметр. І я розумію, що це надвечір’я дороге тільки мені. Це — моя земля».

Наталя Арсенівна Рослова,

голова Могильовського жіночого

комітету «Діти Чорнобиля»

Дитячий хор

Альоша Бєльський — 9 років, Аня Богуш — 10 років, Наташа Дворецька — 16 років, Лена Жудро — 15 років, Юра Жук — 15 років, Оля Звонак — 10 років, Сніжана Зіневич — 16 років, Іра Кудрячева — 14 років, Юля Каско — 11 років, Ваня Коваров — 12 років, Вадим Красносолнишко — 9 років, Вася Микулич — 15 років, Антон Нашиванкін — 14 років, Марат Татарцев — 16 років, Юля Тараскіна — 15 років, Катя Шевчук — 14 років, Борис Шкірманков — 16 років.

«Я лежала в лікарні.

Мені так боліло... Я просила в мами: «Мамочко, я не можу терпіти. Краще вбий мене!»

«Така чорна хмара... Така злива...

Калюжі зробилися жовті... Зелені... Ніби в них фарби налито... Казали, що це з квітів пилок. Ми не бігали по калюжах, тільки дивилися. Бабуня зачиняла нас у погребі. А сама ставала навколюшки й молилась. І нас учила: «Моліться!! Це кінець світа. Кара Божа за наші гріхи». Братікові було вісім років, а мені шість. Ми стали згадувать свої гріхи: він розбив банку з малиновим варенням... А я не призналася мамі, що зачепилася за паркан і порвала нову сукенку.. Сховала в шафі...

Мама часто вбирається в чорне. У чорну хустку. На нашій вулиці раз у раз когось хоронять... Плачуть. Зачую музику — біжу додому й молюся, читаю «Отченаш». Молюся за маму й тата...»

«За нами приїхали солдати на машинах. Я подумав, що почалася війна...

У солдатів через плече висіли справжні автомати. А ще вони казали незрозумілі слова: «дезактивація», «ізотопи»... У дорозі приснився сон: стався вибух! А я живий! Нема доми, нема батьків, навіть горобців і ворон нема. Од жаху прокидався, схоплювавсь... Розсував штори... Дивився у вікно: чи нема в небі цього гриба кошмарного?

Пам’ятаю, як солдат ганявся за кицькою... На ній дозиметр працював, як автомат: клац, клац... За нею — хлопчик і дівчинка. То їхня киця. Хлопчик нічого, а дівчинка кричала: «Не віддам!!» Бігала й кричала: «Любочко, дорогенька, втікай! Втікай, любочко!» А солдат — із великим целофановим мішком...»

«У хаті ми покинули, зачинили мого хом’ячка. Біленького. На два дні йому харчів лишили.

А поїхали назовсім».

«Я вперше їхала поїздом...

Поїзд був напханий дітьми. Малюки ревуть, обкалялися. Одна вихователька на десять душ, а всі плачуть: «Мамо! Де мама? Додому хочу!» Мені — десять років, такі дівчатка, як я, помагали втишувати малят. Жінки зустрічали нас на перонах і хрестили поїзда. Несли домашнє печиво, молоко, теплу картоплю...

Нас везли в Ленінградську область. Там уже, як під’їжджали до станцій, люди хрестились і дивилися здалеку. Боялися нашого поїзда, на кожній станції його довго мили. Коли на одній зупинці ми вискочили з вагона й забігли в буфет, нікого туди більше не пустили: «Тут чорнобильські діти їдять морозиво». Буфетчиця комусь по телефону казала: «Поїдуть, ми підлогу помиємо з хлоркою і склянки прокип’ятимо». Ми чули...

Зустрічали нас лікарі. У протигазах і Гумових рукавичках... Забрали в нас одежу, всі речі, навіть конверти, олівці й ручки, поскладали в целофанові пакети й закопали в лісі.

Ми так перелякалися... Довго потім чекали, як почнемо вмирати...»

«Мама з татом поцілувались, і я народилася.

Раніше я думала, що ніколи не вмру. А тепер знаю, що вмру. Хлопчик лежав зі мною в лікарні... Вадік Корінков... Пташечок мені малював. Домики. Він умер. Умирати не страшно... Будеш довго-довго спати, ніколи не збудишся. Вадік мені казав, що коли помре, то буде довго жити десь інде. Йому це хтось зі старших хлопчиків сказав. Він не боявся.

Мені снився сон, як я вмерла. Я чула вві сні, як плакала моя мама. І збудилася...»

«Ми виїжджали...

Хочу розказать, як прощалася з нашою хатою моя бабця. Вона попросила батька винести з комори мішок пшона й розсипала його по садочку: «Божим птичкам». Зібрала в решето яйця й висипала в дворі: «Нашому коту й собаці». Накраяла їм сала. Витрусила з усіх своїх торбинок насіння: моркви, гарбузів, огірків, цибулі-чорнушки... Квітів усяких... Розвіяла на вгороді: «Хай у землі живуть». А потім поклонилася хаті... Хліву... Обійшла й поклонилася кожній яблуньці...

А дідусь, коли ми йшли вже, скинув шапку...»

«Я був маленький...

Шість, ні, вісім років, здається. Точно, вісім. Оце допіру полічив. Пам’ятаю багацько страхів. Боявся бігати босоніж по траві. Мама настрашила, що помру. Купатися, пірнати — всього боявся. У лісі горіхи рвать. Узяти в руки жука... Він же по землі лазить, а вона вся заражена. Муравлі, метелики, чмелі — усі заражені. Мама згадує, що в аптеці їй нарадили давать мені йоду по чайній ложці! Тричі на день. Та вона злякалася...

Ми ждали весни: невже знов виросте ромашка? Як колись? Усі в нас казали, що світ одміниться. По радіо й по телевізору... Ромашка перетвориться... У що вона перетвориться? У щось інше... А в лисиці виросте другий... хвіст, їжачки вродяться без голок, рожі без пелюсток. З’являться люди, схожі на гуманоїдів, вони будуть жовті. Без волосся, без вій. Тільки очі самі. А захід сонця буде не червоний, а зелений.

Я був маленький... Вісім років...

Весна... Весною з бруньок, як завжди, листочки розвинулись. Зелені. Зацвіли яблуні. Білі. Запахла черемха. Розкрилися ромашки. Вони були такі самі. Тоді ми побігли на річку до рибалок: чи у пліток і далі голова й хвіст? І в щуки? Перевіряли шпаківні: прилетіли