Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

удару, вгативши об землю поблизу короля й збивши того з ніг. Королівський клинок щез, й Елгокар долілиць повалився на каміння.

Усередині Далінара щось змінилося. Усі обмеження зникли. Інші тривоги стали безглуздими. Синові його брата загрожувала небезпека.

Він підвів Ґавілара: лежав, упившись вином, поки його брат боронив своє життя. Далінар мав би бути там і захистити його. Лише дві речі нагадували йому про дорогого серцю брата, дві речі, що їх міг захищати Далінар, сподіваючись хоч якоюсь мірою спокутувати свою провину: Ґавіларове королівство та Ґавіларів син.

Елгокар залишився сам, і йому загрожувала небезпека.

Усе інше не мало значення.

* * *

Оглушений Адолін струснув головою, відтак підняв забрало й зробив ковток свіжого повітря, щоби прояснилося в мізках.

Битва. Вони билися. Він чув, як волали люди, тряслися скелі, й усе це перекривав жахливий розкотистий рев. У ніс шибонуло якоюсь пліснявою. Кров великопанцирника.

«Прірводемон!» — згадав він. Ще до того, як у голові прояснилося, Адолін знову розпочав прикликати Сколкозбройця та змусив себе зіп’ятися накарачки.

Чудовисько височіло майже поряд — темна тінь, що застувала небо. Щойно в очах перестало розпливатися, він побачив, що король лежить долі, а його обладунок тріснув від удару, якого той зазнав.

Прірводемон заніс велетенську клішню, готуючись обрушити її на котрогось із мисливців. Адолін раптом усвідомив, перед лицем якої катастрофи вони опинилися. Король загине на звичайному полюванні. Держава розповзеться по швах, великі князі погрузнуть у чварах, щойно порветься та одна-єдина слабка ланка, яка втримує їх укупі.

«Ні!» — приголомшено подумав усе ще напівпритомний Адолін, намагаючись хоч якось просуватися вперед.

І тоді він побачив батька.

Далінар рвонув до короля, несучись із такою швидкістю та благородством рухів, на які не спромігся би жоден смертний — навіть у Сколкозбруї. Він перестрибнув скелястий уступ, тоді підпірнув під націлений у нього помах клешні й ковзнув по камінню. Інші воїни гадали, ніби дещо тямлять у Сколкозбройцях зі Сколкозбруями, але Далінар Холін… хай і нечасто, але ділом доводив, що в них іще молоко на губах не обсохло.

Великий князь випростався й підстрибнув — так само рухаючись уперед — і пролетів у лічених дюймах над другою клішнею, яка розтрощила на друзки скелястий уступ позаду нього.

Усе це зайняло лише мить. Один подих. Третя клішня вже обрушувалася на короля, і Далінар, дико скрикнувши, стрибнув уперед. Він випустив з рук Сколкозбройця — той упав на землю і щез, — прослизнув під падаючу клішню, звів догори руки і…

І перехопив клішню. Далінар зігнувся під цим ударом і припав на одне коліно. Від зіткнення щитка об броню повітря сповнилося лунким дзвоном.

Але він перехопив її.

«Прародителю бур!» — подумав Адолін, дивлячись, як його батько стоїть над королем, вгинаючись під немислимою вагою монстра, багатократно більшого за нього. Приголомшені лучники перестали давати залпи. Садеас опустив свого великостріла. У грудях Адоліна перехопило подих.

Далінар утримував клішню, не поступаючись чудовиську силою — постать, закута в темно-сріблястий обладунок, який, здавалося, майже світився. Над його головою тварюка трубно заревла, і той відповів могутнім, непокірливим риком.

У ту мить Адолін зрозумів, що бачить його. Чорношипа, з яким він мріяв битися пліч-о-пліч. Броня Далінарових рукавиць і наплічників пішла тріщинами, і по старовинному обладунку розповзлася світна павутина. Адолін нарешті стріпонувся й заворушився. «Я повинен допомогти!»

Сколкозброєць матеріалізувався в його руці, і він, пересилюючи себе, якось добрався до боку страховиська й рубонув по найближчій до себе нозі. Пролунав тріск. Позбувшись стількох кінцівок, тварюка не могла триматися на тих, що залишалися, а надто через те, що з усієї сили старалася роздушити Далінара. Тож решта ніг із правого боку з нудотливим тріском підломилися, бризнувши ліловою сукровицею, і монстр завалився набік.

Земля задвигтіла так, що Адолін ледь не впав на коліна. Далінар відштовхнув убік тепер уже мляву клішню. З численних тріщин його обладунку парувало Буресвітло. Поруч нього підвівся із землі король: з моменту його падіння минули лічені секунди.

Елгокар зіп’явся на ноги та глянув на поваленого монстра, відтак повернувся до свого дядька, Чорношипа.

Далінар удячно кивнув Адолінові, а тоді різким жестом вказав на те, що при бажанні можна було назвати шиєю істоти. Елгокар махнув головою, тоді прикликав свого Сколкозбройця й глибоко всадив його в плоть чудовиська. Позбавлені виразу зелені очі тварюки почорніли й зморщилися, а в повітря звився димок.

Приєднавшись до батька, Адолін спостерігав, як Елгокар увігнав меча в грудину прірводемона. Тепер, коли той був мертвий, Сколкозброєць міг різати його плоть. Знов заюшила лілова сукровиця. Елгокар відкинув клинка й запустив підсилені Збруєю руки в рану, порпаючись там і зрештою щось намацавши.

Він вирвав яхонтосерце чудовиська — величезний самоцвіт, що росте всередині кожного прірводемона. Хоч і горбкуватий та негранований, проте це був смарагд чистої води завбільшки з людську голову — найкрупніше яхонтосерце з усіх, що коли-небудь бачив Адолін, хоча навіть невеличкі з них вартували цілого статку.

Елгокар високо здійняв свій моторошний трофей, довкола нього з’явилися золоті спрени слави, а солдати вибухнули тріумфальними криками.

14

Платня

Дозволь насамперед запевнити тебе, що елементу нічого не загрожує. Я знайшов для нього безпечне місце. Можна сказати, що я дбаю про його захист не менше, ніж про власну шкуру.

Того ранку, який настав після прийнятого у великобурю рішення, Каладін подбав про те, щоби прокинутися раніше за інших. Він відкинув ковдру й пройшовся кімнатою, сповненою скулених під ряднами клубків. Він не почувався схвильованим, але був сповнений рішучості. І готовий боротися знову.

Він розпочав цю боротьбу з того, що розчинив двері назустріч новому дню. Позад нього залунали стогони й прокляття — то прокидалися змучені мостонавідники. Узявши руки в боки, Каладін розвернувся до них. Наразі команда Четвертого мосту налічувала тридцять чотири людини. Їхня кількість весь час коливалася, але для підняття мосту потрібно було щонайменше двадцять п’ять чоловіків. Хоч на одного менше — і міст неминуче перекинеться. Таке інколи траплялося навіть тоді, коли носіїв було більше.

— Підйом! Шикуйсь! — крикнув Каладін у кращих традиціях свого військового минулого й сам злякався тієї владності, яка бриніла в його командному голосі.

Мостонавідники закліпали заспаними очима.

— Це означає, — гаркнув Каладін, — усім вийти з казарми й стати в шеренги! І ви — буря на ваші голови! — зробите це прямо зараз, або я вас по одному туди перетягаю!

Сил