Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І це — їх діти! Чарівні, чемні малюки!!
В інших обставинах це було би смішно, але зараз лише посилювало тривогу: діти (особливо — діти з Джерелом) відчувають, коли щось іде не так. Десь в глибині душі вони, як і сама місіс Гемуль бачили в цій людині свою надію. Їм було душно тут, ось і вони і тягнулися до нього, як до відкритої квартирки. Більш старші вже звикли і стали глухими до внутрішнього голосу. А значить безпомічними перед незрозумілою загрозою, тепер місіс Гемуль бачила це зовсім чітко. Вона все ближчою була до думки про те, щоби закрити інтернат прямо зараз, посередині навчального року, благо, половина учнів роз’їхалися додому.
Чорний бігом піднявся сходами адміністративного корпусу. А у викладацькій зараз лише містер Фокс, чи зуміють вони домовитися? Але втрутитися негайно означало б поранити гідність літнього завуча, тому місяць Гемуль терпеливо почекала хвилин десять і лише потім пішла слідом.
Краухардця вона застала на виході з кабінету. Виглядав він цілком задоволеним собою, на лиці — сердечна посмішка, а очі нахабні-нахабні. Як може людина з такими очима добиватися довіри у дітей? Місіс Гемуль відчула себе маленькою пташкою, до якої придивляється зухвалий дворовий кіт.
— Добрий день! — муркнуло нахабне страховисько.
— Добрий день! — перелякано цвірінькнула вона.
Пішов. Треба ж, так, одним поглядом, вивести з себе поважного педагога!
Містер Фокс переносив зустрічі з чорним набагато краще, ніж вона, і тільки виглядав трохи замисленішим, ніж звичайно.
— Я зустріла в коридорі містера Тангора… — невизначено почала директор, намагаючись вгамувати серцебиття.
— Угу. Він хоче піти з дітьми в похід. За територію школи.
— І?..
— Я запропонував взяти намет і дитячі рюкзаки, все-одно вони лежать без діла.
— Мудро.
Невже завуч вирішив занедбати ворожнечу, яка почалася між ним і чорним?
— Петрос помітно пожвавішав, — несподівано повідомив містер Фокс. Здавалося, йому нелегко давалося визнання очевидного, не дивно, якщо врахувати, хто став причиною. — Ви знаєте, вчора він мені поклав у шухляду жабу.
— О?
— Так, — завуч безпомічно посміхнувся, — я, звичайно ж, пояснив йому, що це жорстоко по відношенню до тварини, і ми разом віднесли її в парк. Він сказав, що любить мене, — місіс Гемуль помітила, що на очах чоловіка виступили сльози, — і був такий щасливий.
Директор підійшла до колеги і обережно торкнулася його плеча. У кожного вчителя настає момент, коли його учень «іде геть»: починає жити своїм життям, проявляти інтереси, про які ти навіть не міг допустити. Іноді це важко прийняти.
— Петрос дуже талановитий. Він буде великим чарівником, якщо наважиться пройти ініціацію, але поки що він — маленький хлопчик і йому потрібен приклад для наслідування, провідна зірка. Схоже, що ми з вами на цю роль не підійшли.
Містер Фокс важко зітхнув.
— Сильний стержень, противага в астральному плані. Мені слід було здогадатися самому.
Місіс Гемуль полегшено посміхнулася:
— Все буде добре, ось побачите.
Глава 30
Хлопці прийняли ідею походу з наївним ентузіазмом. Все, самі винні! Лючик-то маленький був, а мене дядько Ґордон раз витягнув на природу, обіцяв провести Стежкою Відважних (є у нас така історична пам’ятка). Я чітко пам’ятаю, якими словами проклинав своїх довгоногих предків — більше підбити мене не таке дядькові не вдавалося, а без чорного мага нічна прогулянка Краухардом перетворювалися на крутий екстрим. Я резонно вважав, що, набігавшись горбами, дітки забудуть про мене надовго. Головне лише — самому не надірватися.
Збирати речі я доручив Лючикові, як найбільш розсудливому, а сам на цей раз пішов раніше — треба було купити всякі потрібні речі і взуття (те, що у мене було з собою, для довгої ходьби не годилося). Мені потрібно було пробігтися михандрівськими магазинами, ну а заодно заглянути в товариство захисту тварин — віддати лейтенанту папку і перевірити деякі теорії.
Начальник всього-всього, очікувано, був на місці. З моєю появою він закрив якийсь журнал (чи то читав, чи то писав) і піднявся назустріч:
— Добрий вечір, містере Тангор
Замість тиснути руку, я вручив йому папку і всівся у крісло для відвідувачів.
— Лейтенанте, а як у вас тут справи з криміналом?
Він знизав плечима:
— Ніяк.
— А раніше?
Його погляд затуманився:
Мій батько загинув при пограбування банку.
— Гм. І як вони збиралися звідси втекти?
— Без поняття.
А питання цікаве, враховуючи, що сюди лише на поїзді доберешся. Чи вони збиралися перти через степ на конях? Я з деяким зусиллям зосередився на справах:
— Статистику ведете?
— Звичайно!
Він сходив до шафи і приніс папку з річними звітами. Я хвилин десять шелестів папірчками.
— Дати зникнень білих?
Кларенс вийняв зі столу заповнений прізвищами листок.
— Ага. Значить, виходить, що десять років тому, після перших зникнень, ваш і так немічний кримінал зійшов на нуль. А потім почалися ці самогубства.
Лейтенант мовчки кивнув.
Я зосереджено перекопував у пам’яті гори матеріалів з загальної магії, які в нас намагалися запхати в Університеті. Прокляття, я ж алхіміком збирався бути! Мої знання теорії були дуже односторонніми.
— Здаюся. Не уявляю собі магічну дію, здатну викликати такий ефект.
— А я — уявляю, — тихо повідомив Кларенс.
Я з підозрою позирнув на лейтенанта.
— Тобто, ви помітили, що в околицях вашого містечка є якийсь дивний магічний фон, який відчутно давить на психіку?
— Це може помітити будь-хто, хто хоч раз виїжджав і повертався, просто білому важко виділити зовнішні причини своїх настроїв.
«Легко піддаються навіюванню»… Я торохнув кулаком по столу:
— Що ж ти одразу не сказав? Скільки часу втрачено!
— Сказати — що? Кинувся лейтенант. — У мене немає нічого, крім відчуттів! Ви повинні були самі зрозуміти.
Я закрив очі і став рахувати, до тридцяти п’яти.
— Карочє, що це? Тільки давай без натяків і ходіння навколо теми, часу обмаль.
Треба буде побити його, коли все закінчиться.
— В теорії, існує захисний ритуал, побічним ефектом якого є емоційний «відкат», який притлумлює агресію, — пояснив Кларенс, мою грубість він сприйняв на диво спокійно. — Потенційно він може стати смертельним, але я не уявляю собі білого, здатного виказати це заклинання на когось, крім себе. Дев’ять разів підряд.
— А я так особисто з такими зустрічався.
Правда, небіжчик Лоран зробив щось таке лише тричі, а тутешній його колега, очевидно, пішов на рекорд.
Я погрався в умі з цею конструкцією — «відкат»,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
