Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

— Ти впевнена? — спитав він.

— Так.

— Не шкодуватимеш?

— Не можу йти туди… Не можу, Бодю.
Сльбози котилися по моїх щоках. Він притис мене до себе, однією рукою обіймаючи за спину, іншу поклавши на мою потилицю.

— Чому вона так зі мною? — схлипнула я.

— Все гаразд, — сказав Богдан. - Я завжди буду поруч. Завжди буду любити тебе. Я ж обіцяв.

 Ми поїхали на таксі до Богдана додому, і чомусь було так холодно й похмуро, наче вся вселенна вкрилася товстим шаром льоду. Я почала дрібно тремтіти, і Богдан, який обіймав мене за плече, відчував це. По його вилицях так само ходили жовна, але замість люті в погляді читався біль, який він намагався ховати, але виходило погано. А може, це я навчилася читати його по очах.