Марго Вольська - Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська

– Перевіримо, – кивнула я.

Якщо вечеря не буде приємною, то видасться хоча б цікавою.

На вулиці Есмонд, ясна річ, приховував свій хвіст під ілюзією, аби не викликати забагато подиву у перехожих. Коли ж ми опинились на порозі мого будинку, знов повернув йому видимість, ще й демонстративно перекинув хвіст собі через руку, аби той було добре видно. Пухнаста китичка ледь помітно смикалась, видаючи гарний настрій та веселе збудження демона.

Я постукала в двері і відступила на півкроку, чекаючи, доки відчинять. Мама не змусила себе довго чекати; за півхвилини вискочила до нас на ґанок і завмерла, явно здивована нашою появою.

– Мелісо! – вигукнула вона, обіймаючи мене. – Як я рада, що ти все-таки прийшла! Але Аліса не попереджала, що ти будеш… Не сама.

– Вона не знала, – знизала плечима я. – Як і не знала, чи взагалі я прийду. Привіт, мамо.

На обійми я відповіла дуже стримано, з обережністю, все ще пам’ятаючи про те, що матір, як і батько, прекрасно знала про причини моєї «магічної неспроможності», але жодним чином не намагалась це виправити.

– Головне, що ти з нами, – вона явно відчула мою холодність та витиснула з себе посмішку. – Проходь… І ви, декане Флейме, теж проходьте.

Останнє було сказане таким голосом, що навіть дурень би зрозумів: йому тут не раді. Та Есмонд відповів моїй мамі такою усмішкою, що не лишалось жодного сумніву: натяк він розтлумачив правильно, але не має наміру діяти так, як було б зручно лорду та леді Беллер.

Тож до будинку ми зайшли вдвох. Залишили верхній одяг в коридорі на вішаку та вирушили до вітальні, де вже було накрито святковий стіл.

Зазвичай всі свята ми справляли вчотирьох. Мама, тато і ми з Алісою. Але сьогодні не тільки Есмонд був несподіваним гостем за родинним столом, я також побачила і бабусю. Вона кинула на мене невдоволений погляд і високо здійняла тонкі вищипані брови, виражаючи власний подив.

– Отже, – промовила вона, – вся сім’я в зборі, навіть в розширеному форматі. Джеймсе, в тебе має бути чудове свято.

Тато аж посірів, коли побачив нас з Есмондом вдвох. Він піднявся з-за столу, зробив крок до мене та слабко всміхнувся.

– Мелісо, радий, що ти все-таки прийшла. Хоча й не чекав побачити тут твого супутника…

Знов натяк на те, що мені краще було б лишити Есмонда та прибути самій? Дуже мило з татового боку, але я дозволю собі не прислухатись до його порад зовсім.

– Я не міг пропустити таке свято, як день народження батька моєї найкращої аспірантки, – промовив Есмонд, демонстративно змахнувши своїм хвостом і потрусивши китичкою. – Це вам, лорде Беллер. Сподіваюсь, подарунок прийдеться до душі, – і він протягнув татові товстий пакунок, загорнутий в декоративний папір.

У нас в родині було прийнято відкривати подарунки одразу ж, тож тато взяв зі стола маленький ножик для паперу та обережно провів по боку пакунку. Руки його тремтіли, і я знала, що явно не через солодке передчуття дарунку. Він хвилювався явно з іншого приводу. Через Есмонда та мою присутність? Мабуть, так.

Нарешті ніж переміг упаковку, і тато зважив в руках пухкенький томик. Це була рідкісна книга по вітряній магії про перехід на найвищі магічні порядки. Тато давно про неї мріяв, але ніде не міг знайти екземпляр за прийнятні гроші.

Де цю книгу дістав Есмонд, я могла тільки здогадуватись, але була приємно вражена тим, що він вирішив справді порадувати мого тата. Невже дійсно намагається відновити контакт? Заради мене, бо ж йому самому це взагалі не потрібно.

– О… – батько ковтнув слину, мов намагаючись подолати власний подив, та ледь помітно всміхнувся. – Власне, я… Щиро кажучи… Не чекав. Дуже приємно. Дякую.

– Рада, що нам вдалось тобі вгодити, – посміхнулась я. – Есмонд знайшов її… Через свої знайомства.

– Вирішив, що вам обов’язково потрібен свій екземпляр, – кивнув демон, повільно помахуючи хвостом. – Зрештою, сім’я могутніх вітряних магів може передавати цю книгу з покоління в покоління.

– Так, дуже дякую, – батько, здається, говорив щиро. – Алісо! Ходи-но сюди, донечко. Подивись, що знайшов… науковий керівник твоєї сестри.

Аліса, підскочивши до нас, подивилась на книжку і аж скрикнула від радості.

– Мелісо! – вона кинулась мене обіймати, тоді бадьоро потиснула Есмондові руку. – Дякую вам дуже! Це просто надзвичайно! Чого ви стоїте? Сідайте скоріше! Ви ж лишитесь з нами на святковий обід, правда? Мелісо, якав тебе чудова сукня!..

– Алісо, не части, – батько притримав її за лікоть. – Мелісо, ви лишаєтесь?

Я перезирнулась з Есмондом та кивнула.

– З задоволенням, – витиснула з себе через силу.

Щось мені підказувало, що ця вечеря буде не надто приємною. Та мушу впоратись, коли вже вирішила відновлювати контакти з власною родиною.

Ми сіли за стіл, і так вже виявилось, що через його круглу форму я сіла просто навпроти бабусі. Навпроти Есмонда ж сидів батько. Погляди, якими вони обмінялись, були далекі від добрих та позитивних, але я з усіх сил намагалась робити вигляд, ніби все в порядку.

Мама завела якусь незначущу бесіду про чергового Алісиного кавалера. Сестра невдоволено відмахувалась, а зрештою заявила: