Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

поверховою. У двері постукали, і всі відгукнулися радісними вигуками. Міс Челіс підвелася й відчинила. Вона взяла баранячу ногу і тримала її високо над собою, наче несла на тарелі голову Іоана Хрестителя; не випускаючи з рота цигарку, дівчина просувалася вперед урочистими плавними кроками.

— Слава тобі, донько Іродіади[204], — вигукнув Кроншоу.

М’ясо з’їли зі смаком, приємно було спостерігати, з яким здоровим апетитом взялася за нього блідолиця панянка. З обох боків від дівчини сиділи Клаттон і Поттер, та кожному було відомо, що жоден із них не міг назвати її надмірно сором’язливою. Люди здебільшого набридали міс Челіс за шість тижнів, але вона добре знала, як поводитися потім із джентльменами, котрі віддали їй свої серця. Коли кохання минало, вона відмовлялася поводитися з кавалерами недоброзичливо, і ставилася до кожного по-дружньому, хай навіть близькості вже не було. Дівчина весь час кидала на Лоусона меланхолійні погляди. На його poires flambees чекав гучний успіх, частково завдяки бренді, а частково тому, що міс Челіс наполягала, що їх слід їсти з сиром.

— Я навіть не знаю, у них досконалий смак чи мене ось-ось знудить, — оголосила вона, досхочу наївшись.

Незабаром подали каву та коньяк. Поспішаючи, аби запобігти небажаним наслідкам обіду, усі зручно вмостилися і запалили цигарки. Рут Челіс не могла робити нічого, не прибравши аристократичної пози, тому вишукано прилаштувалася біля Кроншоу й поклала свою досконалу голівку йому на плече. Непевним поглядом вона вдивлялася у темні обриси майбутнього й час від часу кидала на Лоусона довгі медитативні погляди та глибоко зітхала.

Потім настало літо, і молодь охопила жага мандрів. Блакитне небо кликало ближче до моря, а приємний вітерець, граючись листям платанів на бульварі, вабив за місто. Геть усі запланували поїхати з Парижа; вони обговорювали, полотна якого розміру зручно буде прихопити з собою; скуповували панно для етюдів; сперечалися про переваги різноманітних місць у Бретані. Фланаґан та Поттер вирушали до Конкарно; місіс Оттер із матір’ю, інстинктивно схиляючись до банальщини, поїхали до Понт-Авена; Філіп із Лоусоном вирішили помандрувати лісом Фонтенбло, а міс Челіс знала чудовий готель поблизу Морé, де можна було багато чого намалювати. Місцина ця була розташована неподалік від Парижа, а хлопці раділи можливості заощадити на квитках на потяг. До того ж там буде Рут Челіс, а Лоусон захопився ідеєю намалювати її портрет під відкритим небом. У Салоні вже тоді виставляли чимало портретів людей у садках під променями сонця, з примруженими очима й зеленими відблисками на обличчі від осяяного сонцем листя. Хлопці кликали Клаттона з собою, але йому хотілося провести літо наодинці. Він щойно познайомився з творчістю Сезана і прагнув побувати в Провансі; мріяв про важкі небеса, з яких, наче краплі поту, сочилася розпечена синява, про широкі білі запилюжені дороги, про бліді дахи, з яких сонце випалило кольори, і про сірі від спеки оливкові дерева.

Напередодні їхнього від’їзду, після ранкових занять, Філіп, складаючи свої речі, звернувся до Фанні Прайс.

— Завтра я від’їжджаю, — радісно повідомив він.

— Куди? — рвучко перепитала вона. — Ви ж не їдете назавжди? — Її обличчя витягнулося.

— Мене не буде до кінця літа. А ви нікуди не їдете?

— Ні, я залишаюся в Парижі. Думала, ви теж плануєте залишитися. Я сподівалася, що… — Дівчина змовкла і здвигнула плечима.

— Але тут буде страшна спека, хіба ні? Погано, що ви залишаєтесь.

— Наче вас дуже обходить, що для мене погано. Куди ви їдете?

— До Морé.

— Челіс теж збиралася туди. Ви їдете разом?

— Ми їдемо з Лоусоном. Вона теж туди збиралася, але я навіть не знаю, чи ми справді їдемо разом.

Міс Прайс низько загарчала, а її широке обличчя залилося темно-червоним рум’янцем.

— Яка гидота! А я вважала вас пристойним хлопцем. Мало не єдиним пристойним серед усіх. Вона була з Клаттоном, і Поттером, і Фланаґаном, і навіть зі стариганом Фоне, — саме тому він так із нею панькається — а тепер ваша черга, ваша і Лоусона. Мене зараз знудить.

— Ох, що за дурниці! Вона порядна дівчина. Ми поводимося з нею так, наче вона свій хлопець.

— Ой, не розмовляйте зі мною, не розмовляйте зі мною.

— А втім, яка вам різниця? — здивувався Філіп. — Вас анітрохи не стосується, де я проводжу літо.

— Я так сподівалася на це, — задихнулася Фанні, бурмочучи собі під ніс. — Я не думала, що у вас достатньо грошей на подорожі. А тут нікого не буде, і ми могли б малювати разом або ходити на різні виставки. — Раптом вона знову згадала про Рут Челіс: — Брудна свиня! — вигукнула дівчина. — Вона навіть не варта згадки про себе.

Філіп дивився на неї, і серце у нього щеміло. Він був не з тих юнаків, котрі вважають, наче в них закохуються всі дівчата; занадто добре пам’ятав про свою ваду й почувався з жінками незграбним та неповоротким. Однак він не знав, про що ще міг свідчити такий вибух почуттів. Перед ним стояла неохайна, заляпана Фанні Прайс у брудній коричневій сукні, її незачесані патли закривали обличчя, а по щоках від злості струменіли сльози. Виглядала вона огидно. Філіп глипнув на двері, інстинктивно сподіваючись, що хтось зайде до кімнати й покладе край цій жахливій сцені.

— Мені страшенно шкода, — озвався він.

— Ви точнісінько такий, як усі інші. Берете все, що тільки можна, і навіть не подякуєте. Я навчила вас усього, що ви вмієте. Більше ніхто не хотів витрачати на вас свій час. Хіба ви цікавите Фоне? Послухайте, що я вам скажу: ви можете вчитися тут тисячу років, і все одно з вас нічого не вийде. У вас немає таланту. Жодної краплі оригінальності. Це не лише моя думка — всі так кажуть. Ви помрете, так і не ставши художником!

— Це вас теж не стосується, правда? — шаріючись, відповів Кері.

— Ох, ви думаєте, що річ лише в моєму настрої. Запитайте Клаттона, запитайте Лоусона, запитайте Челіс. Ви не станете, не станете, не станете художником. У вас немає до цього хисту.

Філіп здвигнув плечима й вийшов. Фанні Прайс продовжувала кричати йому в спину:

— Не станете, не станете, не станете!

У ті дні Море було старомодним містечком, що тулилося до лісу Фонтенбло. На єдиній вулиці стояв готель «Ecu d’Or»[205] і всім своїм древнім виглядом нагадував про Ancien Regime[206]. Його вікна виходили на зміїсту річечку Лоінґ, а з невеличкої тераси в кімнаті міс Челіс відкривався чарівний краєвид — старий міст і укріплення воріт. Друзі сиділи там після вечері, пили каву, палили та вели розмови