Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

що з пропорціями там усе гаразд. Ніхто не може навчитися оцінювати пропорції, ти їх або розумієш, або ні.

— Гадаю, більшість картин просто неперевершені, — повторив Філіп.

Міс Прайс самовдоволено зиркнула на нього.

— Схоже, мені немає чого соромитись.

Філіп кинув погляд на годинник.

— Послухайте, вже досить пізно. Хочете, я пригощу вас легким обідом?

— Мій обід чекає на мене тут.

Кері не помітив жодного сліду чогось їстівного, але подумав, що, мабуть, коли він піде, обід принесе concierge. Він поспіхом забрався геть. Від затхлого повітря в кімнаті у нього розболілася голова.

47

У березні всі навкруги переймалися тим, що прийшов час надсилати картини до Салону. У Клаттона традиційно не було нічого готового, і він знущався з двох портретів, які надіслав Лоусон: було помітно, що це учнівські роботи, просто дві голови натурників, але у них відчувалася якась сила. Клаттон прагнув досконалості й нетерпляче ставився до спроб, у яких помітна була невпевненість. Здвигнувши плечима, він повідомив Лоусону, що демонструвати картини, які ніколи не мали б вийти за стіни студії, — звичайнісіньке нахабство; і не змінив своєї зневажливої думки, коли обидва портрети прийняли. Фланаґан теж спробував ризикнути, але його картини відхилили. Місіс Оттер надіслала бездоганний «Portrait de ma Mère»[197], старанно намальований, але не першокласний, і його повісили на видному місці.

Гейворд, якого Філіп не бачив, відколи покинув Гейдельберг, дуже вдало приїхав до Парижа на кілька днів саме тоді, коли друзі влаштовували у студії вечірку з нагоди того, що в Салоні вивісили Лоусонові картини. Кері не міг дочекатися, коли знову побачиться з другом, але зустрівшись із ним нарешті, трохи засмутився. Гейворд дещо змінився: його пишне волосся порідішало, хлопець, як часто буває з блондинами, швидко вицвів, у нього з’явилися зморшки, очі втратили свій синій колір, а обличчя зробилося якимось розмитим. Проте свідомість Гейворда, схоже, анітрохи не змінилася, і його освіченість, яка так вразила вісімнадцятирічного Філіпа, двадцятиоднорічному здавалася дещо кумедною. Сам Кері неабияк подорослішав і тепер презирливо ставився до своїх колишніх поглядів на мистецтво, життя та листи; тож його дратували люди, котрі продовжували їх дотримуватися. Філіп навіть не помічав, що хоче похизуватися перед другом, але повівши його по галереях, виклав усі революційні ідеї, якими захопився нещодавно. Хлопець привів Гейворда до «Олімпії» Мане і театрально повідомив:

— За одну цю картину я віддав би усіх старих майстрів, окрім Веласкеса, Рембрандта і Вермеєра[198].

— Хто такий Вермеєр? — поцікавився Гейворд.

— Ох, мій любий друже, хіба ви не знаєте Вермеєра? Ви відстали від життя! Вам слід не витрачати більше жодної хвилини й негайно познайомитися з його творчістю. Це єдиний зі старих майстрів, хто писав так, як це роблять сучасні художники.

Філіп витяг друга з Люксембурзького музею і поспіхом кинувся з ним до Лувру.

— Але хіба там немає інших картин? — поцікавився Гейворд із властивою всім туристам допитливістю.

— Нічого вартого уваги. Прийдете потім із путівником Бедекера[199] і подивитеся самі.

Коли вони дісталися до Лувру, Філіп повів друга вздовж Довгої Галереї.

— Мені хотілося б подивитися на «Джоконду», — повідомив Гейворд.

— Ох, мій любий друже, це ж просто літературщина, — озвався Філіп.

Нарешті в невеличкій залі Кері зупинився біля «Мереживниці» Вермеєра Делфтського.

— Це найкраща картина в Луврі. Точнісінько, як Мане.

Філіп супроводжував своє просторікування про красу картини виразним жестом витягнутого великого пальця. Жаргоном студій він користувався з надмірною ефектністю.

— Не знаю, чи бачу я в ній щось таке надзвичайне, — зізнався Гейворд.

— Звичайно, це картина для художників, — погодився Філіп. — Можу повірити, що профан не бачить у ній нічого такого.

— Хто? — перепитав Гейворд.

— Профан.

Як більшість людей, що плекають свою цікавість до мистецтва, Гейворд страшенно хотів завжди мати рацію. Він був догматиком із тими, хто не наважувався наполягати на власній думці, і безхребетним із самовпевненими. Філіпова переконаність його вразила, і хлопець погодився з думкою, що тільки художник може оцінювати картини, хоча казати так було справжнім нахабством.

За кілька днів Філіп із Лоусоном влаштували свою вечірку. Кроншоу зробив для хлопців виняток і погодився скуштувати їхню їжу; а приготувати її запропонувала міс Челіс. Художницю не цікавили особи жіночої статі, тому від пропозиції запросити інших дівчат їй на допомогу вона відмовилася. Клаттон, Фланаґан, Поттер і ще двоє студентів облаштовували вечірку. Меблів не вистачало, тому столом слугував постамент для натурників, а гості могли сидіти на валізах, якщо заманеться, або просто на підлозі. На вечерю подавали pot-au-feu[200], приготований міс Челіс, та баранячу ногу, засмажену в ресторанчику неподалік, коли її принесли, вона була ще гаряча й божественно пахла (до м’яса міс Челіс зварила картоплю, і студія наповнилася запахом смаженої моркви; смажена морква була коронною стравою місіс Челіс). На десерт пригощали poires flambées[201], грушами в палаючому бренді, які добровільно запропонував приготувати Лоусон. Останнім у меню був велетенський fromage de Brie[202], що стояв біля вікна і додав своїх пахощів до всіх тих, які вже наповнили студію. Кроншоу сидів, підігнувши ноги, наче турецький паша, на почесному місці на валізі Ґледстоуна і доброзичливо всміхався молоді навкруги. Попри те що в невеличкій студії розпалили грубку й було страшенно спекотно, письменник за звичкою не знімав свою шубу з піднятим коміром і котелок. Він задоволено глипав на чотири пузатих fiaschi[203] «К’янті», що рядочком вишикувалися перед ним по обидва боки від пляшки віскі. Чоловік запевняв, що вони нагадують йому юну черкешенку, котру охороняють чотири огрядних євнухи. Не бажаючи завдавати клопоту іншим, Гейворд убрався у твідовий костюм та краватку, яку носять студенти «Трініті-Голла». Він виглядав, як типовий англієць, аж смішно було. Решта гостей поводилися з ним надзвичайно виховано, і за супом розмовляли лише про погоду та політику. Поки всі чекали на баранячу ногу, запала тиша і міс Челіс підпалила цигарку.

— Рапунцель, Рапунцель, розплети свої коси, — сказала вона раптом.

Потім дівчина елегантним рухом розв’язала стрічку, і пасма волосся розсипалися на плечі. Вона змахнула головою.

— Із розпущеним волоссям мені завжди зручніше.

Здавалося, наче міс Челіс зі своїми великими карими очима, тонким аскетичним обличчям, блідою шкірою та високим лобом зійшла з картини Барна-Джонса. Вона мала чарівні видовжені руки, а в її пальці глибоко в’їлися плями від нікотину. Дівчина вдягалася у вільне фіолетово-рожеве та зелене вбрання. Своєю зовнішністю вона нагадувала про романтику Гай-стрит у Кенсінґтоні. Дівчина до безглуздя захоплювалася естетикою, але залишалася досконалим створінням, доброю та з легким характером, а вся її претензійність була