Поліна Креп - Випадкова наречена, Поліна Креп

– Тео… – шепоче.

О, скажи ще! Прикушую шовковисту шкіру.

– Теодоре!

– М? Боляче?

– Телефон!

Чорт! Відриваюся від неї, трясу головою, налагоджуючи контакт із оточуючим середовищем.

Десь під нами вібрує мій мобільний.

Шукаю, дивлюсь на екран – Мілана.

Дзвінки колишніх рідко бувають доречними. Але щоб так невчасно?

Кидаю погляд на притихлу Олю.

Так, ми домовились, що довіряємо один одному. Але від гріха подалі, мабуть, краще пояснити?

– Мілана дзвонить. Я не знаю, що їй потрібне, правда. Я порвав із нею ще тоді…

 – То дізнавайся швидше, – спокійно мене заохочує.

– Оке-е-й…

Вона ідеальна дівчина. Рівень ревнощів – мінусовий. Якби їй зараз черговий друг дитинства зателефонував, я б напружився. Хоча, згоден, довіра – чудова якість, треба розвивати.

– Так, – приймаю виклик.

– Тео, привіт. Ох… Я знаю, що ти дуже зайнятий… І сердишся на мене…

– Надзвичайно зайнятий. І зовсім не серджуся. Кажи, що там в тебе?

– Мені потрібна твоя допомога. Ти міг би прилетіти на кілька днів?

– Куди?

- У Швейцарію. Я… словом, я наговорила тобі безліч усякого. І не відмовляюсь від своїх слів. Але… мені дуже потрібно використати одну твою сильну якість.

– Яку?

– Вміння переконувати.

– А я думав, що уміння бути холодною брилою каменю.

– Ну Тео! Будь ласка. Я прошу тебе як друга… Ти маєш поговорити з Костею!

– Як друга?

Хм… Друзів останнім часом я ціную. Настав час поповнити їх нещільні ряди?

Прикриваю динамік.

– Мілана кличе нас до Швейцарії. Їдемо? – Оля здивовано розплющує очі, прикушує губку. – Провідаємо твою маму, Костю, – тисну на її слабкі місця. Після секундних роздумів погоджується.

Моя дівчинка!

Хочу дивувати її та вбирати всі чисті, яскраві емоції. Швейцарія – чудовий початок.

А ще кошеняті повинні сподобатися філе окуня з обсмаженим мигдалем та фондю. Уявляю, як годую її полуницею у гарячому розплавленому сирі. Так, вона безперечно буде добре харчуватися. Їй потрібні сили, щоб упоратися з моїми апетитами.

Завершую розмову, замовляю квитки через додаток та ставлю на беззвучний.

Знову затягую худорлявку до себе на груди і заплющую очі.

– То що там у нас з поцілунками? Це все, на що ти здатна? Не приймається.

– Ти ж сам…

– Спроба не зараховується. Вперед, кошенятко. Сміливіше.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно