Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

Ся чарка не для мене. Новий вік не дасть мені того, чого не дав минулий. (Затуляє очі хусткою і відвертається.)

Степан Васильченко

Куди вітер віє

Малюнок на одну дію

Дієві особи:

Корецький — людина років 30–35.

Пані Корецька — його жінка.

Панна Ліза— сестра Корецького.

Коломієць — студент-українець, квартирант Корецьких.

Рощин-Демидов — офіцер-доброволець.

Другий офіцер.

Діється на київських дачах в часи облоги Київа республіканським українським військом у грудні місяці 1918 р.

Середина кімнати. Прямо, праворуч і ліворуч — двері. Стіни густо увішані фотографіями, листівками, картинами — додатками до ілюстрованих журналів, між ними — великий портрет поета Шевченка в шапці. В одно із вікон зазирає в кімнату инеєм уквітчата сосна. На ліжку, з гримасою хворого, лежить Корецький. Коломієць в задумі ходить по кімнаті нероздягнений, примарнілий.

Корецький (позіхаючи). Ви не чули — газети не вийшли й сьогодня? (Коломієць не чує.) Так ніби я носом чую, що сьогодня буде щось. Чи не увійдуть таки в город сьогодня українці. (Павза. Корецький гукає голосніше.) Миколо Федоровичу! Про що це ви так загадались?

Коломієць (не прокидаючись од задуми). Що?

Корецький. Питаю, газети й сьогодня не вийшли?

Коломієць. Газети?..(Глибоко зітхає, кидається.) Ні, не вийшли.

Корецький (співчуваючи). Що це ви, носитеся з зубами?

Коломієць (зітхає). Знаєте, з того часу, як у нас унизу розташувався добровольчеський штаб, я ні на одну мить не маю супокою. Аки на голках, або на гарячому угіллю сижу.

Корецький. Та плюньте ви на це.

Коломієць (з підозрінням). Кожну хвилину, кожну мить чекаєш: ось в кімнату вскочить якийсь Роланд-зброєноситель: ви хто такий? ваше посвідчення? ваше відношення до мобілізації? — сюди-туди, ага! українець! і цап голубчика. А з українцями у їх розмова коротка…

Корецький. Та ви не турбуйтеся — поменше ходіть по вулицях, а сюди вони не зайдуть.

Коломієць (певно). Зайдуть.

Корецький. Тут їм діла немає ніякого.

Коломієць. Так то здається, але ви трохи так покрутіть мозком, то й побачите, що й діло знайдеться. (Тихіше, з підозрінням.) Як ви гадаєте, можна не помітить чудовий профіль нашої панни Лізи, живучи в одному дворі? Або хоч і ставну постать самої Катерини Дем’яновни?

Корецький (сміється). Он куди загнув! Чи помітять, чи ні, а ви вже турбуєтеся! Ну, неймовірна ж ви людина!

Коломієць (певно). Ні, ні! ви не дивіться на це так поверхово! — Іще вас запитаю, як ви думаєте: для наших із вами карих очей наші дами так екстренно ще з вечора вхопились мить і гладить?

Корецький (нетерпляче). Ну?

Коломієць. Ну, от я вам і кажу: не зайде ще сонце, як тут буде їх повнісінько в кімнаті і по справам і без справ.

Корецький (позіхаючи). Це, скажемо, так: офіцерня до жінок народ спритний, — зразу рознюхають, де є яка панна чи жінка. (Сміється.) Як це ви зразу все це заздалегідь зміркуєте?

Коломієць. Ото ж бо то і є… Я вже у вікно загледів, як один юний серцепожиратель у касці посилав у слід панні Лізі саме ніжне з возведєнієм очей к небесам і приложенієм руки до серця зітхання… (Павза; глибоко зітхає.) Тікать? — але куди втечеш? До своїх через фронт — нема чого й думати, в город тепер теж не пройдеш: скрізь на мостах стоїть варта… От прокляте становище!

Корецький (байдуже). Нічого, буває і гірше…

Коломієць (кидає на його гострий погляд). Ви думаєте?

Корецький (позіхаючи). Людям траплялося ще й не так.

Коломієць (дивиться на його пильно). Людям усяк траплялося… (Трохи ядовито.) Але дивіться, щоб і вам теж чогось не трапилось, як унадяться сюди золотопогонні гості.

Корецький (швидко). А я їм що винен? Я, слава Богу, не український студент, чого мені боятися?

Коломієць. Ні, я не про те, шановний добродію! (Уїдливо.) Ви гетьманській мобілізації підлягаєте?

Корецький (роздратовано). Я человек бальной. (Рішуче натягає на себе одіяло.)

Коломіець. Так, хворий. Це ми звичайно бачимо, але ми бачили, як учора вели багато хворих до штабу, покропляючи нагаями, шомполами, та прикладами, та коліньми! Істинно вам говорю, — усі вони так летіли, що ніякий здоровий їх не дожене.

Корецький (крутить уперто головою). Це мене не торкається, я знать нічого не хочу — я бальной…

Коломієць (підходить до нього ближче). Добре. Допустимо. Але все ж кажуть — береженого і Бог береже. Зробіть ви, Антоне Аркадієвичу, ось що: накажіть ви, і накажіть суворо і рішуче, як дійсний голова сем’ї, вашій шановній дружині і вашій прекрасній сестриці, щоб вони ні в якому разі сюди офіцерів не пускали. (Тихіше.) Ні в якому разі! Хай скажуть, що тут лежать хворі на іспанку, на тиф і що сюди ходить заборонено. Можна буде на дверях навіть папірець такий наліпить: «Здесь»… (Прислухається.) Либонь хтось іде!

Корецький. Та то, мабуть, наші вертаються.

Коломієць (підходить до дверей, прислухається). Так ніби стук для дамських черевичок занадто енергійний. Про всякий випадок треба з своєю персоною приховатися. (Швидко іде в свою кімнату навшпиньках, підбираючи поли.)

В кімнату вбігають панна Ліза і пані Корецька в піднесеному настрої, веселі, гомінкі. Обоє наспівують:

«На солнце оружьем сверкая,

При звуках лихих трубачей,

По улице пыль подымая»…

Корецький. Де вас дідько носить до цього часу? В кімнаті не прибрано, квартирант і досі без чаю, — а вони десь безвісти позабігали.

На його не звертають уваги.

Пані Корецька. Ліза, ти що надінеш?

Панна Ліза. Я?.. (Швидко.) Знаєш, Катя, він уже узивав мене (мрійно приплющує очі) «сестріца». (Рішуче.) Я думаю одітись сестрою.

Корецький (насторожено). Куди це збираєтесь?

Йому не відповідають. Обидві заклопотано крутяться по кімнаті, лихорадково пудряться, дістають флакончики з пахощами, визираються в зеркало.

Пані Корецька (щось нишком радісно розказує панні Лізі, чути): Поцілував ручку…

Корецький (нетерпляче). Та куди це ви збираєтеся, куди?

Пані Корецька. А правда, що він — князь?

Панна Ліза (певно, суворо). Князь… як же? — самий настоящий князь…

Корецький (кричить). До кого я говорю? — до вас, чи до стіни?

Пані Корецька (спокійно). Чого ти кричиш?

Корецький. Я питаю: куди ви оце прибіраєтеся?

Пані Корецька. Ну, а тобі що до того? — лежи собі, коли лежиш. (Павза.) Підемо, будемо помагати перев’язувати ранених.

Корецький. Куди?

Пані Корецька. До штабу — куди! Кажуть сьогодні може бій буде лютий.

Корецький (здивовано). Ну, а вам що до того?

Пані Корецька (регоче). Ха-ха-ха. (До панни Лізи.) Ну, не будемо гаятися — давай одягатись! (Швидко іде в другу кімнату. Корецький дивиться їй у слід злісно здивованими очима,