Олександр Романович Бєляєв - Стрибок у ніщо, Олександр Романович Бєляєв

Гансе. Нам не вирватися. Ти звернув увагу, як блищить наш одяг? Шестирукі, очевидно, вимазали нас якоюсь липучою речовиною. Ось чому ми ніби перетворилися в кокони. Щось готують нам ці шестирукі…

Ганс стежив за тими, що побігли за наказом старого. Воїни швидко вилізли на найвищі гілки. Там висіли невеликі “мішки”. Ганс уже зрозумів, що це за “мішки”. Шестирукі, мабуть, заготовляли їжу про запас, вішаючи її на деревах.

Молоді посланці зірвали два “мішки” і спустилися вниз. Вони спритно працювали чотирма руками, несучи в двох інших вантаж.

Вожак узяв “мішок”. У ньому був обмазаний клеєм павук. Вожак одірвав шматок павучого м’яса і підніс до рота Ганса. Той стиснув зуби і гидливо замугикав. Шестирукі покладали, побуркотіли і запропонували іншу страву — великого біло-синього черв’яка, спочатку облизавши з нього клей. Ганс знову відмовився їсти. Вожак дуже терпляче частував Ганса лісовими блощицями, тарганами, велетенськими бабками.

Деякі з цих “страв” були ще живі. Ганс зрозумів, що шестирукі не одразу вбивають свої жертви, а зберігають їх живими. І, очевидно, навіть годують. Тому вожак з такою увагою і терпінням частував полонених, намагаючись з’ясувати, чим же харчуються ці рідкісні двоногі звірки, які вперше попали до шестируких. Після багатьох спроб нагодувати жертви “м’ясом” вожак вирішив, що полонені — не м’ясоїдні тварини, і знову заклацав. Через кілька хвилин покірні слуги принесли “кокосовий” горіх. Ганс був голодний. Сніданок був дуже до речі. Крім того, чим би все це не скінчилося, треба набиратися сил. Але Ганса брав сумнів: узяти їжу чи ні? Якщо шестирукі не їдять трупів, то, впевнившись у тому, що “здобич” взагалі (Відмовляється од їжі, чи не прикінчать вони її одразу ж, поки вона жива? І Ганс надумав їсти. Коли він відкрив рота, вожак схвально заклацав. Інші підхопили свіжу новину: їдять, — і клацання передавалося з гілки на гілку, з дерева на дерево.

Полонених нагодували. Але становище їх від цього не поліпшилося.

— Нас відгодовують, мов підвішених у мішку різдвяних гусей, — сказала Амелі.

— Ох, тільки б різдво в шестируких не настало надто швидко, — обізвався зі свого сучка Пінч.

Нагодувавши полонених, шестирукі втратили до них цікавість і розійшлися в різні боки. Текер міг досхочу спостерігати цих дивних істот: як вони ловили здобич — комах, птахів, плазунів з допомогою “газової атаки”, як потім обмазували клеєм, облизуючи своїм довгим язиком, — “клеєві залози”, очевидно, були в них у роті, — як розвішували по сучках живі обіди… Так минув день.

Коли сонце стояло вже низько над лісом, шестирукі почали непокоїтися. Вони швидше бігали, лазили, стрибали, голосніше перегукувалися, і кожен, очевидно, поспішав забратися в своє плетене гніздо до настання темряви. Сонце зайшло, і шестирукі раптово заснули в тих позах, в яких застав їх сон. Найдивніше було те, що вони, засинали відразу всі, причому з блискавичною швидкістю. Кілька шестируких, що спізнилися, так і застигли біля дерева з піднесеними догори руками. Сонце вже зайшло, але на галяві стояв ще напівморок. Ганс бачив, як великий ящір швидко пробіг галяву, підбіг до шестирукого, схопив його в пащу і потяг на узлісся. Шестирукий не скрикнув, навіть не поворухнувся. Ніхто не кинувся йому на допомогу. Цей незрозумілий глибокий сон був, мабуть, найслабшим місцем шестируких в їх боротьбі за існування. От чому вони так поспішали під час заходу сонця сховатися в свої гнізда, чому жили на деревах. Для полонених це було перше втішне відкриття. Вони тепер знали, що протягом ночі їх не з’їдять.

Зовсім стемніло. Можна було розмовляти, не побоюючись розбудити шестируких.

— Ніж є? — спитав Вінклер.

— Є, але він мені не допоможе, — відповів Ганс. — Так само, як і рушниця, що лежить під деревом. Коли б Стормер, Уеллер і Жак наспіли! Але вони не знайдуть нас… Хіба покричати на всякий випадок.

— Жак! Жак! Стормере!..

— А-а-а!

— Луна відгукується.

— Ні, здається, не луна.

— Мене лаяли, а самі дикунів з усього лісу скликаєте, — пробурчав Пінч. — Ноги, руки затерпли… Заніміли… Так і є, — сказав він, помовчавши. — Дивіться, хтось біжить через галяву.

У темряві справді рухалася чиясь тінь, обрисами схожа на людину.

— Еа! Еіяе!

— Белькоче щось нібито: “Це я, не стріляйте”, — сказав Пінч.

— Таке вигадаєте!

Людина швидко лізла по стовбуру. Ось вона схопилася за сук, на якому висів Ганс.

— Ну, ось, тепер двоногі віднімуть мас у шестируких! — промовив Пінч. — З одної біди в іншу. Ви хоч ногою штовхніть його, Гансе.

— Не можу!

— Еа.

До Ганса присунулося темне, заросле волоссям обличчя. Зовсім близько. Чути, як дикун важко дихає… Товста, розсічена нижня губа… Коли дикун робить спробу говорити, з рота висувається кінчик розпухлого язика. Ганс витріщає очі, вдивляється. В рисах обличчя венеріанського дикуна щось знайоме…

— Та це ж Блоттон! — раптом вигукнув Ганс.

— Так, так, це я, — Блоттон намагається сказати виразно, але годен вимовити тільки голосні.

Ганс, ще не вірячи собі, розглядає несподіваного гостя. Тіло Блоттона обмотане ликом, укрите листям.

— Звідки ви? Що з вами? Чому ви не можете говорити? Блоттоне, чи це ви?

— Потім, потім, — “поім, поім” виходить у Блоттона.

Але трохи звикнувши, Ганс починає розуміти його мову. Блоттон потім розповість про все. Зараз їм треба швидше рятуватися. Де ніж?.. Блоттон виймає з піхов мисливський ніж Ганса і починає обережно розрізати липучий одяг. Невже прийшов порятунок, і так несподівано?

Через кілька хвилин усі полонені “вилупилися з своїх коконів”, як сказала Амелі, швидко спустилися з дерева, підняли рушниці, що лежали на землі, і швидко побігли.

До світанку треба було якнайдалі втекти від шестируких. А бігти вночі лісом — нелегко.