Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

що іде,

І очам не вірять, кажуть: «Нас підступна зрада жде» -

І ридають, бо не видно Таріела аніде.

Таріел до них під'їхав і гукнув: «Ось я, ваш цар!

Я веду моє світило, блискавичний лику чар.

Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.

Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар».

Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;

Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.

Всі кричали гучно: «Недуг нас покинув назавжди!

Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!»

Люди брами розчинили, принесли від них ключі,

Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;

У саду троянднім - вогкість: жінка й витязь у плачі,

Впали воронові крила, кришталі ясні б'ючи.

Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;

Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,

Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,

Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.

В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,

Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,-

Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.

Підійшли вони до нього; наче сина обняли.

До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.

Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,-

Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.

І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.

Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре, Каже їм:

«Ридати годі!», їх вгамовує, говоре:

«Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,-

Ми його хвалити мусим, не казати тужно: «Горе!»

Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,

Мовить: «Полум'я загасло, та пече вогонь повільний.

Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:

Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний».

Каже матері красуня: «Що робити нам, о мати?

Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.

Трон отець мій кинув. Горе! Більш не буде він сіяти».

Мати сльози їй втирає: «Нащо кажеш ці слова ти?»

Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,

Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,

І до Нестан-Джар говорить: «Геть покинь слова невтішні.

Ще радітимем - чекають нас утіхи дивовижні».

Реченець якийсь проходить, час минає невгамовно,-

І прийшли до них вельможі, уклонилися шановно;

Ті сонця їм навстріч вийшли, обіймали всіх любовно,

Всіх вітали, цілували поодинці, послідовно.

Від Фрідона з Автанділом співчуття було явлене.

Таріел сказав: «Цих левнів ви не знаєте, о нене!

Нас вони порятували - більше слів немає в мене -

Нам обом життя вернуло витязівство їх шалене».

Всі пішли в палац,- врочисто зустрічала їх столиця.

Мов казання привселюдне, так промовила цариця:

«Ворогів, що нас гнітили, божа знищила десниця,

А тому я можу нині і радіти, й веселиться.

Поскидайте всі жалобу! Грати треба сурмачеві,

В барабани треба бити і хвалу співати дневі.

Злотним поясом прикрасьте пишні одяги парчеві.

Хай вже більше не дзюркочуть ваші сльози по цареві!»

ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Руки царствені подружжя поєднавши, їх поволі

На престол веде цариця, садовить їх на престолі;

Укріпивши ніжне серце, у душі тамує болі,

Горе радістю зміняє,- людям плакати доволі.

На царському троні сівши, Таріел, а з ним дружина

Сяють спільною красою - їх краса тепер єдина.

Чи спроможна, чи достойна їм хвалу складать людина?

Де їм рівного шукати ще Адамового сина?

Одягається цариця, сповиття знімає чорне,

Для вельмож несе убрання пишнобарвне та виборне.

Наділяє всіх і радо до свойого серця горне,

Каже їм: «Забудьмо лихо, сходить щастя необорне».

Царське молоде подружжя має гідну нагороду -

Владу у семи державах, юрби вірного народу.

Нова радість розвіває давнє горе та незгоду,-

Той і радощів не знає, хто не знав нещастя зроду.

Вдвох сидять. Вони рівнятись до світил небесних гідні.

Він стає царем - і сурми, й барабани грають мідні.

Від скарбниці ключ приносять та клейноди відповідні.

«Він - наш цар!» - усі гукають, линуть вигуки побідні.

Вносять слуги два престоли для Фрідона й Автанділа -

Там вони сідають владно, величаві, як світила.

Рівних їм іще ніколи божа воля не творила!

Щиро всім оповідають, що душа перетерпіла.

Починають веселитись,- гості сповнили всі зали;

Як належить їм, весілля владарі відсвяткували,

Найдорожчими речами щедро всіх обдарували;

Дар, призначений для бідних, до окремих скринь поклали.

Так цариця наказала: «Входьте, сироти і вдови!

Збагатіть їх всіх, о слуги! Розчиніть скарбони й схови!»

Роздала дари; злічити ці скарби - бракує мови.

Молодих прославте, люди, і моліте про добро ви!

Таріел сказав: «Царице, о, прости слова уперті.

Я молю: царя Рамаза ти не прирікай до смерті.