Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

— Ні!

— Отож, хочеш, я тобі прочитаю уривок з одного листа. Це я одержав сьогодні.

Гордій Семенович пошукав по кишенях і витяг папірець. Блиснула запальничка, освітивши текст.

«Ви запитуєте про Гасіна?.. Цю історію я знаю.

…Інженер Гасін був засуджений за шкідницьку роботу на Першому заводі вітродвигунів за дорученням іноземної фірми. Але він був звільнений достроково за віддану роботу над проектом надпотужного вітродвигуна, того самого, який нині збудований на Круглій горі».

— Це правда? — скрикнув Анатолій Сергійович.

— Правда, — відповів Гордій Семенович. — Цього листа я одержав сьогодні від одного інженера, докладні відомості про Гасіна я матиму, цими днями ще. Його особою я випадково зацікавився ще перед від'їздом. До речі, можу показати тобі ще одну дрібничку. Ти як, добре знаєш Гасіна в обличчя?

— Пізнав би навіть і в падишахському одязі!

— Ну, то поглянь — хто це?

Гордій Семенович витяг із портмоне маленьку пожовклу фотографічну картку. Це було обличчя чоловіка середніх років, в одязі білого офіцера.

— Гасін! — скрикнув Катинський. — Що за чортівня?

— Так, Гасін, але Гасін-старший, батько того, який спокійнісінько проживає собі за кордоном, — пояснив Гордій Семенович. — Щоправда, я особисто знав його в трохи іншому костюмі. В туркменській папасі, в офіцерському старому мундирі, коли він командував загоном… басмачів. Звичайно, не в цім справа. Син за батькові злочини не відповідає, але цього ж року (в мене є відомості) старий вовк в іншій шкурі приїздив до нашої країни. І в мене тепер в'їлась підозра, чи не мав він, бува, побачення із своїм дорогим синочком?

— Це новина! — сказав розгублено Катинський. — Чому ж ти мені нічого про це по сказав?

— Так було краще. Адже це самі підозри… Я ж знаю (не сердься!) твою запальну вдачу. А треба було вже покінчити з цим.

Він кивнув головою на полігон, на ВВЕС і заспокійливо поплескав Катинського по плечу.

— Я піду, Только! Треба звірити всі вечірні радіосигнали з ВВЕС. А щодо Гасіна тепер, коли кількість сумнівів переходить в якість… Звичайно, треба поїхати. Я тебе розумію. Боляче, коли вкрав, але хай… Тільки щоб працювала… не по-гасінському.

— Ясно, Гордію! Ти завжди мене розумієш! Ну, йди. А мені пора — на метеорологічну станцію.

Друзі розійшлися на стежці біля полігона. Анатолій Сергійович простував по алейці сезен.

Прохолодна ніч огортала Зелене селище. Все спало в огнях прив'ялих квітів — залишки недавнього свята.

Пустеля… Де була пустеля? Вона вже, здається, марилася далекою легендою, та пустеля, що шаруділа голими пісками, корчилась у спразі, кололась сухими колючками.

В каналі мрійно дзюрчала вода. Ароматно пахли трави. Кущі з міцним, як дроти, корінням оточували дослідні ділянки стрункими лавами, наче вояки.

Десь кричав нічний птах, порушуючи мовчання пустелі. Якийсь жук прогудів, як літак, торкнувшись рукава куртки.

Назустріч, від метеорологічного пункту, повіяло ще солодшими пахощами квітів. Ворота, оповиті кримськими трояндами, вели до куточка справжнього субтропічного оазису.

Невже тут близько пересипала свої піски ота стара пустеля? І за її законами ще тільки один місяць — квітень — ароматно наливались рослини, цвіло життя. А там, до осені, все обернеться у випалену, мертву пустку, де гасають піщані бурі.

— Ні, ні!.. Цього не буде! — в уяві Анатолія Сергійовича раптом постало обличчя старого туркмена, що так натхненно говорив на відкритті станції. Нове життя було реальністю, безсумнівним фактом.

— Ні, ні! Ніколи пустеля вже не відбере назад здобутого, ніколи! А коли спробує — поборемось!

І вже заспокоєний, жвавий і легкий, Анатолій Сергійович ввійшов у ворота метеорологічної станції.

— Де начальник?

— Він там нагорі… Пройдіть.

Вартовий юнак, що сидів унизу, в кімнаті спостережень, ввічливо показав вхід на башту.

На столі лежала купа аркушів з обчисленням денних температур. Покручені лінії бігли по графіках, подібні до контурів гірських хребтів. Здавалось, у них нема нічого особливого, крім підтвердження континентальності клімату. Але інше, очевидно, намагалися відшукати в них очі завідувача метеорологічного пункту, товариша Ігдіра.

… Всі Шляхи знову й знову мали бути вивчені! Щоб найменша зміна на цих шляхах температурних, барометричних показників сигналізувала про небезпеку. Це так, як учив Ігдіра ще в дитинстві його батько, Джулдуз: уважно придивлятись до рослин і комах, щоб по них розпізнати, чи не проходив, бува, пустелею басмач.

Ворог, якого шукає Ігдір, застає зненацька, приходить нечутними кроками, а потім накидається, як блискавка.

Цей ворог — смерч, розбійник пустель.

Підстерегти його прихід — це значить уже наполовину перемогти його!

На тонких губах Ігдіра раптом пробігає усмішка задоволення. Він випрямляє широкі плечі і швидкими кроками простує в куток кімнати.

На столі стоїть скринька, дуже подібна о звичайного радіоприймача, а поруч на підлозі підводиться досить незвичайна величезна антена. Це немов чотири великі арфи, насаджені на вісь.

— Так, арфи! Справді, арфи, — думає Ігдір. Обличчя прояснюється певністю і надією. — Ці арфи відчують в атмосфері найтонші зміни і сигналізуватимуть про ворога. Завтра прилад буде встановлений!

Ігдір торкається антени пальцем, і вона дзвенить справді, як арфа.

— Товаришу Ігдіре! Ви