Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

і Віктор, на якусь мить замислившись, розвернувся й поїхав шукати медпункт, який знайшовся десь у глибині села. Над дверима висіла доволі обдерта синя табличка. Він піднявся на ґанок і постукав. Двері виявилися зачиненими.

— А вона до Грицила пішла на виклик, — гукнула якась жінка з садиби по сусідству, зиркнувши на його забинтований палець. — За півгодини буде, почекайте.

Сівши тоді назад до машини, він зразу ж завів мотор. Звичайно, ця подряпина не вартувала того, щоб чекати півгодини.

Усе йшло чудово. Діставшись до райцентру на годину раніше, Віктор перекусив у якійсь забігайлівці, з вікна якої було видно «Фольксваген» (не вистачало, щоб якийсь «тормоз» в'їхав у крило або пацанва спробувала відчинити дверцята), і тепер докурював цигарку за кілька вулиць до кінцевого пункту подорожі.

Третя година. Викинувши недопалок, він завівся й поїхав вулицями, повертаючи в потрібному напрямку. Нарешті, справа з’явилася садиба, біля якої вирував натовп. Усі були парадно вдягнутими, на розчиненій брамі висіли стрічки та квіти, а по обидва боки вулиці на під’їзді до садиби стояла купа машин. Посеред здоровезного подвір'я був розкладений весільний «шалаш» осіб так не менше ніж на триста. У кутку біля господарської будівлі заховався трактор — сім’я займалася сільським господарством.

Виглядало все доволі ефектно, навіть як на власну думку. Господар же, як виявилося потім, взагалі був на сьомому небі від щастя. Мотор іномарки потужно зревів і, просигналивши, вона рвонулася вперед, роблячи доволі різкий розворот, викидаючи з-під коліс каміння та пилюку і потрапляючи при цьому точнісінько в заїзд. Натовп місцевих дам голосно зойкнув, уздрівши таке «каскадерство». Усі смикнулися від заїзду — можливої траєкторії руху цієї навіженої машинерії, яка пронеслася до його кінця з прискоренням і зробила ефектний розворот на п’ятачку, де завжди розвертався трактор, щиро стерши при цьому «півсантиметра» резини. Вже в ті секунди, коли осідала пилюка, а Віктор прямував до нього, господар, потираючи подумки руки, був упевнений, що це весілля найближчим часом обговорюватиме півміста.

А гості буквально застигли, коли Віктор, мовчки віддавши йому ключі, став поруч. Одразу ж господар підійшов до молодих, які щойно увійшли на подвір'я, повернувшись із церкви, де брали шлюб, і віддав ключі зятеві. А що вже він там казав при цьому, мало хто чув. Хлопець навіть роззявив рота, ще не вірячи, очевидно, що цей сюрприз і виконує роль весільного подарунка молодому подружжю.

— Ну, молодець, — віддихувався господар, — я такий вдячний, що й передати не можу. Як машина — добра? Все люкс?

— А хіба не видно? — знизав плечима Віктор.

— Сила! А мотор, ходова — все нормально? Супер! І скільки потягло?

— Так, як домовлялися. Взяв, що виходило по максимуму.

— Добре. Слухай, Вітю, тут маленька заминка — на годину, не більше. Ти вибач, я з цим весіллям так стратився — мало штани останні не зняв. До твоїх триста доларів не вистачає, зараз шваґро привезе. Поки перекусиш — усе буде гаразд.

— Нехай так, — погодився Віктор.

— А може, відбудеш весілля? Та тут зараз усі дівки твоїми будуть після таких заїздів!

— Ні, дякую, — посміхнувся Віктор.

— Ну я прошу! Ну, хоч трошки! — причепився господар. — Мені зараз навіть не солідно до шалаша без тебе йти. Ходімо! Ну будь ласка. Ну, ти навіть не розумієш, який я тобі вдячний!

І він потягнув Віктора, вдягнутого зовсім не по-весільному, туди, де вже на повну працював староста. «Зал» одразу вибухнув оплесками, не чекаючи його вказівок на це, і все ж таки староста спромігся на комплімент крутому гонщику, переходячи знову до молодих. А господар, доручивши Віктора комусь зі своїх чи то родичів, чи то близьких друзів, пішов наливати.

Сусіди по столу виявилися приємними людьми, до того ж також хотіли машину, зрозуміло, в найдешевшому варіанті. А за спиною тим часом підсіли ще одні потенційні клієнти.

І коли весілля увійшло в розпал, клієнти вже збиралися бігти по завдаток, а навколо лунала музика, він почув:

— Пане Вікторе, ви дозволите вас запросити…

— Пробачте, я не… — повертаючись промовив він.

— Не танцюєте… — договорила дівчина.

— Ні, я не… знав, що це ви.

Це була Наталя, Завадівська фельдшерка. Його подив виглядав надто природним, і вона розсміялася. А Віктор, ніяково вибравшись із-за столу, вибачився перед майбутніми клієнтами і повів її до танцю. Всім бажаючим місця в наметі не вистачало, тому танцювали просто надворі, адже музика була гучною, а вечір теплим. Саме тут прилаштувалися й вони.

Наталя була вдягнута в довгу пряму спідницю з розрізом та легку блузку, які їй явно личили. Він бачив її вперше так, що можна було оцінити поставу, адже рік тому, у машині, на ній було довге пальто, ще й шапка. Гарне біляве волосся дівчина зібрала в оригінальний вузол, але не все, і частина його спадала до плечей. Він так і стояв, не наважуючись торкнутися її, тому вона по-простому запитала:

— Ну що, будемо танцювати, пане каскадере? Це білий танець, до речі.

— Справді? — здивувався Віктор, беручи її за талію й відчуваючи, як ота легкість, що її випромінювала дівчина, передається і йому. — Тоді я приємно здивований.

— Чим?

— Що ви мене запросили.

— Ну… — мило скривилася вона. — До вас тут півшалаша зібралося бігти.

— Тоді я двічі вдячний.

Вона засміялася.

— А що ви тут робите?

— А наречена — моя подруга — разом училище закінчували. Виявляється, он чим ви займаєтеся. А я, дурненька, боялася, що ми з вами тоді з дороги злетимо. А ви он як умієте…

— Ну, з дороги будь-хто може злетіти… — похитав головою Віктор, — особливо коли поруч сидить гарна жінка.

— Комплімент у відповідь? Дякую, — всміхнулася Наталя. — Ну, на мене-то ви не надто дивилися.

— Ще б! Ви й так боялися. Хтозна-чого від нього чекати…

— А ось і неправда, — почервоніла вона. — Зразу було видно, що ви — нормальна людина. І взагалі —