Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

поклав їх один на один так, щоб поєдналися карти всіх секторів за один день. Тепер можна було дивитися на вісім секторів Лабіринту водночас. Результат вразив Томаса. Наче з нізвідки, майже як за помахом чарівної палички, з’явилося зображення. Тереза охнула.

Лінії перетиналися по вертикалі й по горизонталі так густо, що злилися в суцільну сітку, наче Томас тримав у руках шахове поле. Однак деякі лінії в центрі схеми — ті, що траплялися частіше за інші, — створювали на загальному тлі темніший візерунок. Малюнок був ледве помітний, але, понад усякий сумнів, він там був.

Рівно по центру аркуша виднілася літера «Л».

Розділ 43

Томаса охопив вир найрізноманітніших емоцій: полегшення від того, що все спрацювало, збудження, а ще цікавість, куди це приведе.

— Чувак, — вигукнув Мінхо, в одне слово вклавши всі Томасові емоції.

— Можливо, збіг, — відгукнулася Тереза. — Ану візьми карти за інший день.

Томас так і вчинив. Він накладав одну на одну карти всіх вісьмох секторів, датовані одним днем. Щоразу раз в центрі густої сітки ліній безпомилково вгадувалася буква. Після «А» ішла «І», після «І» — «Т». Потім «М»… «О»… «Р»… «К»…

— Дивіться, — сказав Томас, вказуючи на рядок стосів на столі. Він радів, що літери справді існували, хоч і не розумів їхнього сенсу. — Поки що виходить «ЛІТМОРК».

— Літюча морква? — перепитав Ньют. — Не схоже на клятий рятівний код.

— Просто треба продовжувати, — відповів Томас.

Поєднавши схеми секторів ще за три дні, вони отримали три нормальні слова: «ЛІТ», «МОР», «КРОВ».

— Це точно не збіг, — сказав Мінхо.

— Точно ні, — погодився Томас. Кортіло рухатися далі.

— Слід вивчити всі карти, — махнула Тереза рукою в бік комірчини. — Геть усі — перевернути всі скрині.

— Еге ж, — кивнув Томас. — Продовжуймо.

— Ми тут усе одно не допоможемо, — раптом заявив Мінхо.

Всі троє здивовано втупилися в нього. Він відповів сердитим поглядом.

— Принаймні я і Томас. А ми повинні відрядити бігунів у Лабіринт.

— Що? — вигукнув Томас. — Ця справа набагато важливіша!

— Можливо, — спокійно відповів Мінхо, — але ми не маємо права втрачати жодного дня. А надто зараз.

Томаса це прикро вразило: гасати Лабіринтом замість розгадувати код здавалося дурістю і марнуванням часу.

— Послухай, Мінхо. Ти сам казав, що конфігурації повторюються з періодичністю приблизно раз на місяць. Один проґавлений день нічого не змінить!

— Томасе, — ляснув наглядач долонею по столу, — годі вже дурниці верзти! Можливо, з усіх днів саме цей виявиться найважливішим. А раптом щось знову пішло не так — десь щось змінилося або відкрилося? Я певен, що тепер, коли чортові стіни більше не рухаються, прийшов час перевірити твою теорію на ділі — тобто залишитися в Лабіринті на ніч і вивчити його уважніше.

Томаса це дуже зацікавило — і справді ж бо кортіло довідатися, щó відбувається зі стінами Лабіринту вночі.

— А як бути з кодом? — запитав він. Його буквально роздирали суперечливі бажання. — А що як…

— Томмі, — спробував заспокоїти його Ньют. — Мінхо має рацію. Ви, шлапаки, бігом у Лабіринт, а я знайду кількоро мовчазних глейдерів, і ми продовжимо працювати над картами.

Зараз Ньют говорив як справжній ватажок.

— Я залишуся і допоможу Ньютові, — сказала Тереза.

— Впевнена? — зазирнув їй в очі Томас. Хлопцеві дуже хотілося самому розгадати код, та довелося визнати, що Ньют з Мінхо мають рацію.

Тереза всміхнулася.

— Я впевнена: коли треба розшифрувати секретний код, захований в декількох незалежних лабіринтах, то тут аж ніяк не обійдеться без жіночого розуму, — її усмішку враз змінив глузливий осміх.

— Ну, коли ти так вважаєш… — Томас теж посміхнувся. Раптом він знову відчув непереборне бажання залишитися з нею.

— Лацно, — кивнув Мінхо й розвернувся, збираючись іти. — Все чудово. Ходім, — і він попрямував до дверей, та зупинився, помітивши, що Томас не рушив з місця.

— Не хвилюйся, Томмі, — сказав Ньют. — 3 твоєю дівчиною все буде гаразд.

У Томасовій голові за одну мить промайнули мільйони думок: бажання дізнатися код, збентеження від того, що про них з Терезою подумав Ньют, передчуття нових відкриттів у Лабіринті — і страх.

Втім, хлопець відмахнувся від них. Навіть не попрощавшись, він нарешті пішов за Мінхо, і вдвох хлопці заходилися підніматися сходами.

Томас допоміг Мінхо зібрати бігунів, щоб розповісти їм новини та спорядити їх у тривалий похід у Лабіринт. На диво, всі без винятку погодилися, що прийшов час узятися до поглибленого вивчення Лабіринту і залишитися в ньому на ніч. Попри страх і хвилювання, Томас зголосився самостійно досліджувати один із секторів, але Мінхо відмовив у проханні, пояснивши, що вже відібрав для цього найдосвідченішого бігуна, а Томас піде разом з ним. Отримавши відмову, хлопець так зрадів, що йому стало соромно за себе.

Цього разу вони з Мінхо натовкли наплічники харчами під зав’язку — неможливо було передбачити, скільки часу доведеться сидіти в Лабіринті. Томас відчував страх і захват водночас. Хтозна, можливо, саме сьогодні вони таки знайдуть вихід?

Хлопці стояли біля Західної Брами і розминали ноги, коли до них підбіг Чак, щоб попрощатися.

— Я б з вами пішов, — сказав хлопчик доволі веселим тоном, — та щось не хочеться померти страшною смертю.

Несподівано для самого себе Томас розреготався.

— Дякую за підбадьорливі слова.

— Ви там обережно, — напучував Чак. Раптом він посерйознішав, а в голосі почулася тривога. — Шкода, що не можу вам допомогти, хлопці.

Томас був зворушений. Він не сумнівався, що коли б справи були геть кепські й Чака попросили вийти в Лабіринт, хлопчик без вагань погодився б.

— Дякую, Чаку. Ми будемо дуже обережні.

Мінхо пирхнув.

— Ми повсякчас