Олексій Миколайович Толстой - Гіперболоїд інженера Гаріна

Зоя не знала, чи пощастило їй збити великий гіперболоїд, чи тільки за димом не стало видно зірки. Та хіба тепер не все одно… Вона ледве спустилася з вежки. Тримаючись за снасті, ввійшла до каюти, де за синіми занавісками тяжко дихав Янсен. Впала в крісло, запалила воскового сірника, закурила.

«Арізона» відпливала на північний захід. Вітер послабшав, та океан все ще був неспокійний. Багато разів на день яхта надсилала умовні сигнали, намагаючись зв’язатися з Гаріним, і в сотнях тисяч радіоприймачів по всьому світові лунав Зоїн голос: «Що робити, куди йти? Ми на такій-то широті і довготі. Ждемо вказівок».

Океанські пароплави, перехоплюючи ці повідомлення, квапилися відпливати подалі од страшного місця, де знову з’явилась «Арізона» — «гроза морів».

Хмари палаючої нафти огортали Золотий острів. Після урагану настав штиль, і чорний дим піднімався до безхмарного неба, кидаючи на воду океану величезну тінь на декілька кілометрів.

Острів видавався мертвим, і тільки з боку шахти, як завжди, весь час поскрипували черепки елеваторів.

Потім серед тиші пролунала музика: врочистий повільний марш. Крізь димову імлу можна було бачити сотні дві людей: вони йшли, підвівши голови, їхні обличчя були суворі й рішучі. Попереду четверо несли на плечах щось загорнуте в червоний прапор. Вони зійшли на скелю, де височіла гранчаста вежа великого гіперболоїда, і край її підніжжя поклали довгий згорток.

Це було тіло Івана Гусєва. Він загинув учора під час бою з «Арізоною». Видряпавшись, мов кіт, зовні ґратчастими кріпленнями вежі, він увімкнув великий гіперболоїд, намацав «Арізону» серед величезних хвиль.

Вогняний шнур «Арізони» танцював по острову, підпалюючи будівлі, зрізав ліхтарні стовпи, дерева. «Гадюка», — шепотів Іван, обертаючи дуло апарата і так само, як під час письмового уроку, коли Тарашкін вчив його грамоти, допомагав собі язиком.

Він спіймав «Арізону» на фокус і бив променем по воді позаду корми й перед носом, зближуючи кут. Заважали хмари диму від цистерн, що спалахнули. Раптом промінь з «Арізони» перетворився на сліпучу зірку, і вона, сяючи, вжалила Івана в очі. Прошитий наскрізь променем, він упав на кожух великого гіперболоїда…

— Спи спокійно, Ванюшо, ти вмер як герой, — сказав Шельга.

Він опустився перед тілом Івана, відгорнув край прапора і поцілував хлопчика в чоло.

Труби заграли, і двісті чоловік заспівали «Інтернаціонал».

Трохи часу по тому із клубів чорного диму вилетів двомоторний потужний аероплан. Набираючи висоту, він повернув на захід…

— Усі ваші розпорядження виконано, пане диктатор…

Гарін замкнув вихідні двері на ключ, підійшов до плоскої книжкової шафи і праворуч од неї провів рукою. Секретар сказав усміхаючись:

— Кнопка потаємних дверей ліворуч, пане диктатор…

Гарін швидко, здивовано глянув на нього. Натиснув кнопку, книжкова шафа тихо відсунулася, відкриваючи вузький прохід у потаємні кімнати палацу.

— Прошу, — сказав Гарін, пропонуючи секретареві пройти туди першому. Секретар зблід. Гарін з крижаною ввічливістю підняв променевий револьвер на рівень його лоба. — Розсудливіше скорятися, пане секретар…

Двері з капітанської каюти відчинено навстіж. На койці лежав Янсен.

Яхта ледве посувалася. Серед тиші чути, як розбивалась об борт хвиля.

Бажання Янсена збулося, — він знову був в океані, один з мадам Ламоль. Він знав, що помирає. Кілька днів боровся за життя, — наскрізна кулева рана в живіт, — і, нарешті, затих. Дивився на зорі через відчинені двері, звідки линуло повітря вічності.

Знадвору, з’явившись тінню на зорях, увійшла мадам Ламоль. Схилилася над ним. Спитала пошепки, як він себе почуває. Він відповів рухом повік, і вона зрозуміла, що він хотів їй сказати: «Я щасливий, ти зі мною». Коли у нього кілька разів, хапаючи повітря, судорожно піднялися груди, Зоя сіла біля койки і не ворушилася. Певно, сумні думки обсіли її.

— Друже мій, друже мій єдиний, — проказала вона з тихою розпукою, — ви один на світі кохали мене. Одному вам я була дорога. Вас не буде… Який холод, який холод…

Янсен не озвався, лише рухом повік мовби підтвердив про настання холоду. Вона бачила, що ніс його загострився, рот стулено у кволу посмішку. Ще недавно його обличчя палало гарячковим рум’янцем, тепер було як віск. Вона почекала ще багато хвилин, потім губами доторкнулася до його руки. Але він ще не помер. Повільно розплющив трохи очі, розтулив губи. Зої видалося, що він сказав: «Добре…»

Потім обличчя його змінилося. Вона одвернулась і обережно запнула сині шторки.

Секретар — найелегантніша людина у Сполучених Штатах — лежав ниць, учепившись закляклими пальцями в килим: він помер, навіть не крикнувши. Гарін, покусуючи тремтливі губи, повільно засовував у кишеню променевий револьвер. Потім підійшов до низеньких сталевих дверей. Набрав на мідному диску одному йому відому комбінацію літер, — двері розчинилися. Він зайшов до залізобетонної кімнати без вікон.

Це був особистий сейф диктатора. Але замість золота чи паперів тут містилося щось значно цінніше для Гаріна: привезений з Європи і спершу таємно переховуваний на Золотому острові, потім — тут, — у потаємних кімнатах палацу, третій двійник Гаріна — російський емігрант, барон Корф, який продав себе за величезні гроші.

Він сидів у м’якому шкіряному кріслі, поклавши ноги на позолочений столик, де стояли у вазах фрукти й ласощі (пити йому не дозволяли). На підлозі валялися книжки — англійські детективні романи. З нудьги барон Корф плював кісточками вишень у круглий екран телевізійного апарата, що стояв за три метри від його крісла.

— Нарешті, — мовив він, ліниво обернувшися до Гаріна, який саме увійшов. — Куди ви, чорт вас забирай, провалилися?.. Слухайте, чи довго ви ще маринуватимете мене в оцьому погребі? Їй-право, я волію голодати в Парижі…