Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

Зовсім не впевнений, що Терезу вдасться переконати, Томас швидко промовив:

— Ні! Вона хоче мене вбити, по-справжньому хоче, — у власному голосі Томас почув переконання, якого насправді не відчував. У глибині душі він досі сподівався, що Тереза не хоче його смерті, хай як би погано з ним обходилася. — Ліпше самі ухваліть рішення.

— Не бійся, — ледь усміхнувшись, відповіла Гаррієт. — Якщо захочемо залишити тебе в живих, Тереза не зможе на нас вплинути. Та якщо… — темношкіра якось дивно подивилася на Томаса. Обмовилася? Бовкнула зайве? — Буде видно.

Томас постарався не виказати полегшення. Ні, звісно, можна натиснути на гордість дівчат… та ні, розмріявся.

Дівчата тим часом заходилися упаковувати речі в наплічники («До речі, звідки в них наплічники?» — подумав він), готуючись до нічного переходу — куди там треба їм іти. Дівчата шепотілися, дивлячись на хлопця. Точно обговорюють його слова.

Темрява густішала, і нарешті повернулася Тереза — тією самою стежкою, якою до табору привели Томаса. Вона зрозуміла, що в настрої групи щось змінилося — з того, як дівчата переводили погляд з неї на Томаса.

— В чому справа? — запитала Тереза вже знайомим твердим голосом.

— Треба поговорити, — відповіла Гаррієт.

Збита з пантелику, Тереза пройшла в дальній кінець печери, до решти дівчат. Повітря наповнилося злим перешіптуванням, але Томас не розчув жодного слова. Шлунок звело в очікуванні вироку.

Температура в таборі зростала, розмова ставала дедалі напруженішою. Тереза розпалилася не менше за інших дівчат. Томас спостерігав, як вона щось їм доводить. Схоже було, що вона — одна проти всіх, і від цього Томас тільки більше розхвилювався.

Нарешті, з настанням ночі, Тереза розвернулася, відійшла від гурту й рушила геть від табору, на північ. На одне плече вона закинула лямку наплічника, а на друге поклала спис. Томас дивився їй услід, поки вона не зникла у вузькій щілині перевалу.

Дівчата наче зітхнули з полегшенням. Підійшла Гаррієт і без зайвих слів перерізала мотузку.

— І як? — запитав Томас. — Вирішили що-небудь?

Гаррієт мовчки визволила Томаса від пут і, сівши навпочіпки, уважно подивилася на нього. В її темних очах відбивалося слабке світло зірок і місяця.

— Сьогодні твій щасливий день. Ми врешті вирішили врятувати твій кощавий зад. У збіги я не вірю, а ми-бо думали з тобою в одному ключі.

Томас чомусь не відчув полегшення. Тої миті він збагнув, що наперед знав, як вирішать дівчата.

— Але я тобі дещо скажу, — додала Гаррієт, підводячись і простягаючи Томасові руку. — Терезі ти не подобаєшся. Я б на твоєму місці стереглася.

Томас прийняв її руку, відчуваючи, як його переповнюють сум’яття і біль.

Тереза і справді хотіла його смерті.

Мовчки попоївши, Томас готувався рушати в дорогу у складі групи «В». Нарешті попрямували на північ, через перевал, у напрямку прихистку, який має чекати з тамтого боку. Дивно було приєднатися до дівчат після того, як вони з ним обійшлися. Зате вони поводилися так, наче нічого й не сталося. Томаса сприймали як… як одну з дівчат.

Утім, він ішов трохи оддалік, ближче до хвоста, ще не до кінця довіряючи їм. Що робити? Шукати Мінхо, Ньюта й інших, якщо Гаррієт дозволить піти? Страшенно хотілося повернутися до друзів, до Бренди. Та час спливає, харчів і води немає, сам він не впорається. Залишалося сподіватися, що хлопці самі знайдуть прихисток.

Так і йшов Томас: наче і з групою «В», а наче й оддалік.

Дві години Томас просто собі йшов, нічого не помічаючи, крім голих гір і хрускоту піску з камінням під ногами, задоволений, що знову може йти. Хтозна, які перешкоди попереду і що дівчата приготували для нього. Він усе думав про свої сни, але ніяк не міг зібрати все докупи, щоб зрозуміти.

Гаррієт трохи пропустила вервечку дівчат уперед, аж порівнялася з Томасом.

— Пробач за мішок і за те, що волочили тебе по землі,— перепросила вона. Томас не бачив обличчя дівчини в темряві, зате уявив усмішку на її губах.

— Нема проблем, приємно було розслабитися хоч ненадовго, — сказав Томас, розуміючи, що слід підіграти, виявити почуття гумору. Поки що нічого іншого не залишається, навіть якщо він не довіряє дівчатам цілком.

Гаррієт розсміялася, і Томас дозволив собі трохи розслабитися.

— Ага… ну, вбити тебе велів чоловік з «БЕЗУМУ». Тереза звиханулася на цій ідеї, ніби сама вигадала позбавити тебе життя.

Хоч Томасові було й прикро, та він не збирався проґавити шанс вивідати якнайбільше інформації.

— Такий у білому костюмі, більше схожий на щура, ніж на людину?

— Точно, — без вагань підтвердила Гаррієт. — Він і до вас приходив?

Томас кивнув.

— А що… що конкретно він звелів робити?

— Ми йшли тунелями, тому в пустелі ви нас і не бачили. Перший наказ був дивний: влаштувати вам з Терезою зустріч. Ну, там, на південній околиці міста. Пам’ятаєш?

Томасове серце впало у п’яти. Тереза і тоді була вже з групою «В»?

— Так, пам’ятаю…

— Але,