Іолана Тимочко - Перший спалах

згоріла від заздрості. Бо це їм, а не йому, ми розповідали про свою долю. Це їх, а не його, ми намагались переконати, який же прекрасний цей світ! Це з ними, а не з ним, ми пили найкращий у світі дорожній чай (та й не тільки чай!), викурювали одну на трьох цигарку, а потім вислуховували лекції про її шкідливість. Це з ними, а не з ним, ми були щасливі.

Ще, звичайно, була школа, а потім, згодом — університет, в якому навчався Мирко. Як-не-як, обидва навчальні заклади неабияк трусились над моїм старшим братом і заплющували очі на безконечні прогули і відверто хуліганські витівки. Мирко був справжнім генієм, тому школі й університету було вигідно, щоб його ім’я красувалось у їхніх списках. Щодо мене, то я просто користувалась популярністю і славетним ім’ям мого фантастично розумного брата. Деякі вчителі, щоправда, вбачали майбутнє світило науки і в мені, але далі міських олімпіад з математики я так і не пішла.

Я вже згадувала, що наша бабуся — знахарка, і що саме на мене звалилась уся та добряча порція її знань та умінь. Мирко, звичайно, презирливо фиркав і називав це єрессю та «новоспеченою схоластикою», але я знала, що насправді він так не думає. Просто він досі ображався на бабусю за те, що вона вирішила посвятити у свої таємниці не його, а мене. А ще він, як я вже згадувала, досі сердився через якісь дурнуваті мухомори. Мирко підозрював, що ці мухомори опинилися в його супі не так уже й випадково. І, знаєш, не помилявся. Бачиш, я завжди могла помститися братові за його хімічно-фізичне занудство. І я мстила йому. Мстила вишукано й зі смаком (ха-ха, оце ж придумала: ви-шу-ка-но-й-зі-сма-ком... аж самій смішно стало, справді).

І ось цей мій геніальний братик зараз зачудовано зиркав на мене згори (знизу...насправді все-таки знизу), по-діловому схрестивши руки на грудях.

— Цікаво, якщо тебе випустити надвір, ти полетиш у космос — чи нарешті нарозумишся і впадеш? — насмішкувато поцікавився Мирко, озвучуючи мої недавні переживання. — Давай я припну тебе до ліжка мотузкою і випущу у вікно, гаразд?

— Іди в дупу! — гаркнула я і побачила, як мама докірливо похитала головою.

— Ти не розумієш! Кіро! Це ж не для мене... Це виключно в інтересах науки! Ти що, не шариш, що стала прикладом дуже рідкісного і унікального явища, яке... яке... а в тім, неважливо... Я ще розберуся, в чому його суть!

— Відчепись! — Мирко почав мене бісити. — І, будь ласка, замовкни нарешті! Замовкни, бо впаду тобі на голову і зламаю шию! Ясно тобі?

— Пф! — презирливо фиркнув Мирно і попрямував до дверей. — Я хотів як краще, а ти — як завжди! Ну й стирчи собі на стелі, а я пішов збиратися в універ!

І вийшов з кімнати.

— Брехло ти! — закричала я вслід Миркові. — Ти не ходиш в універ, а зависаєш на кладовищі з тією своєю готесою! Я знаю, чуєш? Я все про тебе знаю!

Мама здивовано зиркнула на мене і закотила очі. Подібні сварки вже давно дістали її до печінок.

— Заткнися! — почулося з коридору. А тоді в кімнату просунулась розкуйовджена Миркова голова і сказала з притиском:

— А я знаю, де ти цигарки ховаєш! — і хитро підморгнула. — Хочеш, мамі розкажу? Правда, мамо, ти ж давно мрієш викинути їх на смітник?

— Що ти сказав? — обурилась мама.

— Що ти сказав? — розлютилась я.

— Та ви подуріли чи що? — гаркнула мама. — Розбирайтеся собі самі, раз такі мудрі! Тут чортзна-що робиться, а ви між собою розборки влаштовуєте. Ну Мирко хоча б під стелею не висить. А от ти... ти...— і вона тицьнула пальцем у мій бік.

— Е-е... Та ж хай там і сидить! — знизав плечима Мирко.

— Досить! — огризнулась нарешті мама. — Я зараз декому зателефоную! — сказала вона і зникла в коридорі. Мирко пірнув услід і перед тим, як покинути кімнату, обернувся і висунув язика. У відповідь я показала йому фак.

— Ідіотка! — фиркнув він.

— Недоносок! — в свою чергу випалила я, знаючи, як його зачіпає це слово. Він народився, як тільки почався восьмий місяць маминої вагітності, маленький, слабенький і страшенно хворий. Більшість лікарів пророчили братові швидку смерть, але їхні пророцтва, як ти вже зрозумів, були брехливі.

І все-таки... Я досі не знала, як пояснити те, що зі мною трапилось, і не розуміла, що робити далі. Бо це і справді було якось...хм...не те, щоб дивно, але явно не так, як мало бути. Щось химерне зненацька з’явилось у моєму житті, але чому й навіщо, я, на жаль, не знала. І ніхто не знав. Хіба що окрім моєї бабусі.

Ти, напевно, вже встиг подумати, що це саме їй збиралася дзвонити моя матінка. Та на жаль, я буду змушена тебе розчарувати. В моєї бабусі немає телефону. Вона узагалі не визнає жодної техніки. Моя бабуся — дитя природи і квітів, вона давним-давно покинула все, що зв’язувало її із сірим, осілим життям, і вирушила кудись у світи. Відколи я себе пам’ятаю, вона завжди мандрувала. І ніхто не знав, куди вона вирушила цього разу, бо вона ніколи