Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Лисянку та йдуть сюди, зловіща тиша запанувала над містом. Усі зі страху принишкли. Губернатор та його наближені безперестанку заспокоювали міщан, що фортеця неприступна, що припасів вистачить на довгий час, що йде підмога. Та це не допомагало. Шляхта знала, що гайдамакам допомагають хлопи, міщани й козаки, тому дивилися на всіх із підозрою. Особливо сотник Гонта та його козаки відчували на собі неприязні погляди, чули за спиною перешіптування.

Сам пан сотник бачився із сім’єю всього раз: дружину та двох донечок губернатор тримав у своєму домі. Самого сотника зі старшиною та козаками вже двічі заставляли всенародно клястися на Біблії у вірності. Козаки спокійно робили те, що їм було велено. Вони були стримані, лише переглядалися між собою.

Губернатор козакам також до кінця не довіряв, та мусив носитися з ними. У них була військова сила, що могла стати місту у пригоді. Одночасно пан Младанович заходився створювати й інші воєнні підрозділи. Зброї в місті вистачало, і міський уряд почав озброювати всіх, хто міг чинити ворогові опір. Першими на заклик губернатора відгукнулися євреї. Вони на диво враз перетворилися з лякливих торговців на войовничих жовнірів, що були готові до оборони. Військові кожен день готували їх до скорих боїв з ворогом. Ще більше таких оборонців з дрібної шляхти, їхніх слуг та євреїв було у таборі, який виріс поряд із містом і був чудово фортифікований.

Пан Младанович дивився з башти на табір. До нього підійшов Аврамко, знаменитий орендар, що тримав свої фільварки, млини, корчми й постоялі двори.

– Гарна робота, – мовив орендар із зачудуванням.

Губернатор поглянув на нього зверху вниз.

– Хто робив, – з гордістю мовив пан.

– Гм. І за які гроші, – це вже з натяком сказав Аврамко.

Губернатор шморгнув носом.

– Чого ти хочеш? Ти ж не прийшов сюди просто так.

Орендар таки сказав:

– Я прийшов, щоб висловити думку багатьох людей, що намагаються знайти в місті захист. Від людей, які не раз прислужилися місту, і ще не раз, я впевнений, стануть у нагоді.

Губернатор знову шморгнув носом.

– Кажи.

– Ми не хочемо, щоб тут був Гонта.

Мабуть чогось такого губернатор сподівався.

– Сотник довгі роки вірно служив родині Потоцьких. До того ж командувати козаками будуть інші старшини, як от полковник Обух, а вже ця людина – до кінця мені вірна.

– Так, пане губернатор, однак Гонта має на козаків дуже великий вплив. Про нього багато чого цікавого розповідають, ніби він завжди був до хлопів поблажливим, але ніхто не знає, що в нього в голові. Усі вони зрадливі й хитрі, як змії. Треба вислати його проти гайдамаків: якщо буде битися з ними – добре, якщо приєднається до них – вдруге добре, бо зрадник у місті – гірше чуми.

Губернатор відвернувся.

– Я подумаю.

– Дякую, пане.

На другий день уманські козаки вже збиралися в похід. Гонту пропустили, щоб попрощатися з рідними. Він обійняв дружину та донечок.

– Будь обережним, мій муже, будь хоробрим. Пам’ятай нас.

– Завжди пам’ятатиму, – пообіцяв Гонта. – Клянусь вам, я ніколи не забуду про вас, не залишу в біді.

– Мені страшно, тату, – плакала старша з донечок – молодша була ще малою й не розуміла до пуття, що відбувається.

– Не бійся, доню, я ніколи вас не покину, і моє серце б’ється тільки для вас. Ну ж бо, не плач. Ти ж знаєш свого татка – він у тебе самий сміливий, еге ж?

– Ось тобі хрестик, він берегтиме тебе в бою, – молода дружина повісила хрестика чоловікові на шию. – Повертайся живий-здоровий. Губернатор говорив мені, що дуже має на тебе велику надію, і велика винагорода чекає на тебе. Дай Бог, щоб швидше розгромити тих гайдамаків.

Ніби попід серце різонуло сотника: і тут був Младанович, вився навколо його сім’ї, як змій, нашіптував, намовляв, переконував. Та сотник враз відкинув від себе цю думку – зараз було не час. Він ще раз обійняв жінку та донечок.

– Я буду завжди з вами – нічого не бійтеся.

Завдання уманським козакам було дано досить складне: вони мали зайти повстанцям у тил і постійно чинити їм там шкоду, нападати на обози і розрізнені загони, громити села, що підтримують повстання.

Сотник Гонта стояв на чолі двох тисяч своїх козаків. Умань була позаду, і старий козак ніби відчував її своєю потилицею. Він навіть озирнувся і побачив удалині міські укріплення, башти. Збоку стовбичив Грековий ліс.

Надворі була неймовірна спека. На небі – жодної хмаринки. Літо цього року видалося дуже жарким.

Губернатор з башти дивився козакам услід, тоді підняв очі догори.

– Яка спека!

Гонта скинув з себе мундир і залишився у одній сорочці та простоволосий. Кінь під ним, як і під іншими козаками, пряв вухами, форкав, відганяв хвостом мух.

Козаки бачили ту страшну хмару, яка перла на них. Але це не була гроза. Це клубочилася хмара куряви, що виривалася з-під гайдамацьких ніг, коней, возів.

Гонта посміхнувся собі у вус.

– Їх тисячі. Гарно йдуть.

– Вони не повинні нас