Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Ксьондзи все частіше й частіше зневірено поглядали один на одного.

– Все надто складніше, ніж ми могли собі подумати. Цього хлопського царя не так легко зламати. Ми лише гаємо час, – говорили поміж собою ксьондзи, коли ігумена виводили геть. – Нехай ще посидить у темниці, у тому бруді разом зі щурами, його розум затупиться, воля не буде такою… сталевою, як зараз. Одне слово, нехай там гниє, а потім ми його витягнемо.

Так і сидів ігумен. Лише двічі на день вартовий відчиняв двері і кидав йому миску з чимось гидким, що могло називатися харчами. Ігумен тільки закривався рукою, коли той заходив, бо світло ліхтаря разило йому очі.

Аж десь через тиждень до нього прийшли знову, запросили на розмову. Він навідріз відмовився йти, доки йому не дозволили перевдягнутися та помитися. Волю панотця переказали ксьондзу, той несподівано погодився.

Цього разу у кабінеті було лише двоє – офіціал Мокрицький та тюремний комендант, який і привів ігумена сюди. За вікном була ніч, кабінет освітлювався лампадами.

За час свого служіння в монастирях ігумен звик до суворих постів і різних мандрівок, тож його організм ще сяк-так зносив тюремне життя. Тому перед своїми суддями він повстав досить пристойним.

Заговорив ксьондз.

– Слухай, Яворський, ти розумна й едукована людина, і тримати тебе тут чи страчувати буде жаль. Суд уже виніс свій вирок – і оголосить його завтра.

Мокрицький зробив паузу, маючи надію, що Мельхіседек поцікавиться своєю долею, але той далі мовчав, показуючи байдужість до його слів та до своєї долі. Офіціалу не залишалося нічого іншого, як продовжити:

– Тебе вирішили замурувати у твоїй камері.

Знову пауза. Жодна жилка не смикнулася на обличчі ігумена, він лише окинув оком присутніх. Мабуть, думав, що його посадять на палю або спалять живцем. Хоча ні, для нього пани мали б придумати щось особливе. Та бог з ними. Нарешті хоч якось вирішилася його доля і скінчиться це чекання.

Мельхіседек полегшено зітхнув.

Комендант з Мокрицьким переглянулися.

– Проте я думаю, що тобі можна було б надати ще одну можливість, тому ми й викликали тебе сюди, у наше вузьке коло.

– Унії не прийму, від справ своїх не відречуся, братів і товаришів не продам, – відразу попередив Мельхіседек.

– О небеса! – вигукнув, зриваючись з місця, комендант. – Ганьба на наші голови. Чому послухав я вас, офіціале, чому став іще говорити з цим схизматиком. Клянуся, смерть вже стоїть за його плечима й потягне скоро до пекла за його злодіяння. А щодо мене, то я ще б зв’язав його та наробив ран на тілі, щоб щурі живцем рвали його плоть!

– Стривайте, – зупинив його Мокрицький. – Ігумене, це остання твоя надія, ти і так вже настраждався за свою віру. Тебе ніхто не буде займати, твоя обитель і братія будуть служити в спокою та достатку, тільки зупинися, сиди собі тихо в монастирі та молися своєму Богу. Тільки сиди тихо.

На якусь мить настала мовчанка. Стало тихо. Мельхіседек поглянув на Мокрицького, був сумний, бо говорив свідомо, розуміючи, що сам вирішує свою долю.

– Ніколи…

Раптом ігумен Мельхіседек пробудився. Мить приходив до тями, а тоді видихнув із полегшенням. Так, він був зараз у тюрмі, однак не там, не у Корсуні, де збиткувалися над ним католицькі ксьондзи. Цього разу його за ґрати кинули свої ж, православні.

Сьогоднішня його камера була набагато «комфортніша». Принаймні, було віконечко, крізь яке заходило сонячне світло і свіже повітря. На широких нарах із сінником було трохи легше лежати, ніж на мокрій підлозі, та й щурів видно не було. Солдати попалися ввічливі, годували добре, а на стіні висів великий православний хрест.

Отець Мельхіседек був зі старого роду козацьких старшин. Йому дали добру освіту. Він посвятив себе служінню церкві, тож ніколи надто не боявся ні за своє життя, ні за здоров’я. Йому добре були зрозумілі причини, за що російські чиновники його заарештували.

Ні, до повстання ігумен ніколи людей не закликав. До опору католикам – так, до зброї – ні. Усе своє чернече життя він боровся із кривдою та сваволею, із утисками, котрих довелося зазнати людям, його народові. Він готовий був життя своє покласти за ту ідею. Тоді, два роки тому у Корсуні, інквізитори уже замурували його, та, на щастя, виручив сотник Харко і витяг із того пекла. Самого Харка тоді стратили, а його, Мельхіседека, Господь лишив на землі, даючи знати, що місія ще не закінчена.

А що тепер? Цариця скористалася кривавим розбратом між козаками і ляхами, між православними і уніатами. Навряд чи хтось зараз посміє принижувати права православних після того, як московські полки займуть Правобережжя. Та чи стане комусь від цього краще? Що буде з повстанцями?

Мельхіседек не знав відповіді на ці питання, тож просто заплющив очі знову.

З кожним днем напруга у місті все більше зростала. Спочатку міщани та «гості міста», що втекли сюди від козацької розправи, намагалися вести звичне для себе життя. Та коли почули, що гайдамаки захопили