Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

– Ось тобі джопси,[130] одягай, бо ми йдемо не на гулянку, де можна ніби ненароком красиві плавки показати. І не до Батия в гарем! І не задавай мені дурних запитань! Йдемо звідси якомога швидше!

– Олєг Кошовой! Що ти хочеш від мене? Надкусити пиріжка?[131] Подавишся. Хочеш взяти мене заміж? Тільки другим, і то ще подумаю.

Кася злилася на саму себе, на принизливу ситуацію, в яку потрапила і про яку знав Богдан Багнат із Краснодона, його знаття гнітило її і напружувало нерви, аж пронизливо, болісно відчувала їх. Зателефонувати б мамуні, але що скажу їй? Що мене одурили?

А ти що, хотіла отримати все за одну ніч? Красива? Той що? Йосип на Говерлі! Скільки на світі нещасних красунь. Але ж ти – Кася Любінецька з Теклівки, зачата у М’ятній Ямі. Татом, який так і не побачить своєї доці й погине в проклятущому Афгані. І тому ти мала право здобути все за одну ніч із Президентом? Швидко, з насолодою, під прикриттям державної охорони із державним прапором в узголів’ї…

З людиною, яка хоче перетворити нашу Батьківщину спершу на КПУ,[132] а тоді на виправну (за їхніми моральними мірками) колонію дуже «Строгого рєжіма». Вперед, Касю! Вперед своїм пиріжком! Зароби мамі на кафешку.

Ти усвідомлюєш своєю красивою, але порожньою кебетою, куди ти опустилася?

Кася різко вийняла ліву ногу, яку встигла просунути в ногавицю джинсів, пожбурила їх на підлогу:

– На! Бери! Щоб не думав, що я торгую. Лягати?

– Одягни джини, істеричко! І змиваємось із цієї смердючої ментарні, поки не пізно. Ти виходь сама, а я з твоїм ранцем – через балкон! – поцілував її у вухо, шумно дихнувши в нього. Закинув ранця за спину і вистрибнув із балкона другого поверху.

Кася встигла побачити, як він мало не впав на ментівську «Оktаvіa». Обійшлося. Видно, що сильно вдарився, але випростався і пішов. Молодчага мій! Іду за тобою. Ти ба’, а він ще й не хоче… Ніде не дінеться… Ніде. Візьме. Йосип на Говерлі.

25

У Яни вже не залишилося місця для сумніву: вчинять мстиво, жорстоко і підло, тільки б вистояти, не надломитись! Не встати при оголошенні вироку. Не пустити сльозу. Вони захочуть насолодитися своєю владою сповна. Крутитимуть цілодобово на всіх сущих телерадіоканалах. Господичку! Ниспошли мені сили в ту мить. Решту спробую витримати сама.

Посіпака (здивувалася: звідки з’явилося в неї це слово) зробив дводенну перерву в засіданнях, нібито для винесення ухвали. Бездарний представник хамського лівосуддя, лицедій-підморгувач – тобі відвели роль самодіяльного декламатора. Текст давно написано зі слів Хама. Лиш граматичні помилки повиправляли.

Сьогодні дев’ять днів по твоїй душі, мамо. Як тебе поховали, Голубко моя? Гріх так думати, хай Господь прощає, але добре, що ти не почуєш вироку. Не витримало б твоє серце. Де тебе поховали? Біля батька, з яким була щасливою тільки в ранній молодості? Решта – сірий морок роботи і злиднів, татових п’яних сварок, а часто бійок, маминого плачу на тісній кухоньці робітничого бараку. Вже немає вас обох у цьому напівбожевільному світі. Нема і не буде. Та ваше коло не замкнулося, бо поки що є у вас я. А в мене – дочка Любава. І це ваш шлях у вічність, тату і мамо.

Царюйте на небесах. А я ще тут помучуся. І збережу пам’ять про вас.

Ми ще живі і ще поборемось за Україну. Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті. Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму. А коли я беззбройна, їм потім вийду назустріч, То вони позадкують, самі не знають чому.[133]

Знатимуть, пані Ліночко, добре знатимуть, чому саме позадкують. Це їх головне знання.

Завтра Третій Україні[134] поверне на двадцять другий рік. А вона не лише не вміє жити, заробити на себе, а навіть ще не навчилася самостійно ходити, говорити мовою своїх батьків.

А вже доросла. Як моя Любава.

Завтра начебто дозволять побачення з нею.

Є і моя велика провина перед Україною. Нема