Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

захистити обличчя, й відчув, як пазурі гостро вп’ялися в його ноги. Він упав на підлогу. Падаючи, він почув, що десь поряд загриміли постріли. Погасло світло, у клітці загупали черевики, підбиті гвіздками. Потім пролунало ще кілька пострілів. Тулуб звірини, яка все ще тримала в своїх пазурах Бруно, зсунувся убік.

Всі наступні події Бруно сприймав наче в півсні. Спалахнув ліхтар, промінь світла забігав по долівці й на мить зупинився на його обличчі. Бруно почув незнайому мову, хтось відтягнув від нього забиту тварину. Він застогнав, бо один пазур глибоко вп’явся в його стегно. Незнайомець пробурмотів:

— O’kay, o’kay, you are in safeti…[1]

Знову спалахнуло світло. Бруно віднесли до зали й посадили в шкіряне крісло. Поволі він повертався до тями, однак йому ще не вірилося у свій порятунок.? Дюжина американських солдатів обступила професора і Карамаллума. Фон Пулекс бідкався, шукаючи свої окуляри, що впали десь на підлогу, коли один із солдатів дав йому ляпаса. Професор згадав усі титули, домагався зустрічі з генералом і навіть щось торочив про Женевську конвенцію.

Санітар йодом змазав рани Бруно. Йому дуже боліло, але він з приємністю прислухався до чужих слів, які без угаву вилітали з уст санітара. У решти солдатів також невпинно рухалися щелепи, хоч жоден з них і слова не зронив. Тільки згодом Бруно зрозумів, що вони весь час жують гумку. Один з офіцерів поговорив з ним. Бруно доведеться ще кілька днів провести в замку, він буде потрібен як свідок. Крім цього, йому необхідно зробити щеплення проти правця.

Бруно зрадів, коли зустрів одного з американців, який говорив його мовою, і з гнівом розповів офіцерові про нелюдські плани професора. Але нічого нового він не повідомив: солдати цього спеціального загону вже давно розшукували притулок “невідомого” вченого і його піддослідних.

Через годину з моменту свого несподіваного порятунку Бруно лежав у своєму ліжку. Йому зробили протиправцевий укол, і після всього пережитого за цю ніч він і справді почував себе хворим і нещасним.

Дбайливий догляд швидко поставив його на ноги. Бруно дозволили оглянути замок, він навіть спускався в підвали, що кишіли кроликами. Постачальники крові тепер мали служити кориснішим цілям. Він міг подивитись і на нечисленні живі екземпляри гігантських бліх і мурах. Невдовзі їх мали посадити в надійні клітки й повезти за океан. Американські експерти зацікавилися дивовижними результатами досліджень професора.

Страх не полишав Бруно, коли він спостерігав ці гидкі істоти, що сичали й заповнювали все довкола смородом, проте він не переставав потай дивуватися з такої загадкової метаморфози. Хіба ж це не диво — крихітні створіння виросли в гігантські чудовиська? Істоти волею творця… Невже безумець і справді розгадав таємницю творення?

Перукар вирішив, що нема чого сушити собі голову над можливостями та наслідками вочевидь абсурдних експериментів. Фон Пулекс решту свого життя проведе тихо й сумирно в якомусь лікувальному закладі, якщо, певна річ, йому вдасться уникнути шибениці. Виявивши в гаражі свою цілком справну машину, Бруно відразу пригадав про мету повної пригод подорожі. Кінець кінцем у нього попереду ще все життя.

Був пізній ранок. Ніщо більше не заважало Бруно продовжити свою поїздку. Привітний офіцер, лейтенант, який говорив німецькою без акценту, вручив йому відібрані документи. Бруно одержав щедрий похідний пайок; йому запропонували навіть довезти його до Гінтергайсберга на військовій машині, від чого він, звичайно, відмовився, і зрозуміло чому.

Він здивувався, дізнавшись від лейтенанта, що професор і досі перебуває в замку. Біля нього психіатр, а також колеги за фахом із Штатів. Вони провели з ним ділову бесіду про його дослідження, аби з’ясувати, чи справді цей блоховод божевільна людина, і хоча в думках Бруно був далекий від помсти, він дуже розсердився, почувши цю звістку.

— Як, — вигукнув він гнівно, — з цим убивцею і ідіотом розводять дискусії про його блохи? Хіба ви забули, що цей підлотник хотів мене порішити? Він зовсім позбувся глузду, це бачу навіть я, не спеціаліст. Карамаллум теж іще тут? Може, ваші солдати беруть у нього уроки боксу?

Лейтенант заспокоїв його, повідомивши, що Карамаллум уже у військовій тюрмі. Його справжнє ім’я, між іншим, Вільгельм Шульте, за фахом — санітар. Він десять років працював у цьому замку, в якому донедавна була лікарня для психічнохворих. Професор узяв до себе Шульте після того, як усі пацієнти лікарні були відправлені в газову піч.

А от з професором — справа складніша. Звичайно, задуманий експеримент — це вбивство. Але, по-перше, справа до цього не дійшла, і, крім того, на думку психологів, учений перебуває в стані сильної душевної депресії.

Бруно був протилежної думки, але, зрештою, він не психіатр, а тільки перукар, і в нього було тільки одне бажання — чимшвидше повернутися спиною до цього гнізда смерті. Чи хромосоми, чи лимонна кислота — нехай американці хоч у фольгу сповивають цього дурня. Війна скінчилась, і він хоче нарешті закласти основи свого існування. Майбутнє, повне райдужних надій, лежало майже поряд.

Лейтенант провів Бруно до гаража, побажав йому щасливої дороги. Бруно подякував і сказав:

— Якби я не бачив на вас американської форми, то подумав би, що ви мій земляк. Ви говорите без акценту.

Лейтенант замислився на хвилину. Здавалося, що перукареві слова кинули на його обличчя тінь смутку. Потім він відповів, і голос його звучав майже грубо:

— Я ваш земляк. Десять років тому мені лише одному з сім’ї вдалося втекти з цієї країни. Батьки, брати й сестри, родичі потрапили в газові печі Освенціму.

Офіцер пішов, лишивши Бруно самого обмірковувати його зізнання. Той почувався так, немов щойно дістав ляпаса. Його поривало наздогнати лейтенанта й переконати його в своїй непричетності. Пани в Нюрнберзі і такі, як цей Пулекс, винні в усьому, а він, Бруно, не має ніякого відношення до них, зовсім ніякого. Хіба сам він мало не став жертвою тих убивць? Спантеличений Бруно стояв якийсь час перед гаражем. Ким би вія став, якби професор прийняв пропозицію і влаштував його в себе перукарем? І хоч як Бруно доводив самому собі свою непричетність, страшні слова офіцера тернинками впилися в його тіло.

Він вивів машину з гаража. Хоч він і квапився, та заходився лагодити несправне вікно. Усунувши дефект, він увімкнув двигун і поїхав поволі доріжкою, посипаною жорствою. Перед головним порталом замку його спинив солдат. Бруно мусив зачекати, бо “джип”, який стояв із заведеним мотором перед головними сходами, повинен був од’їхати перший. За кермом він помітив лейтенанта.

Минуло кілька хвилин, потім