Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

Як зачарований блукав він з кімнати до кімнати, зупинявся. відвертався, ніби хотів назавжди запам’ятати, усталити розписи, що натискали на нього оргією кольорів та рисунків. Не знав уже, скільки разів йшов по сходах догори, скільки разів спускався униз. Вже давно втратив орієнтацію, на якому поверсі знаходився. Щоразу, коли здавалося йому, що дістався найвищого поверху, на його дорозі опинялося кілька сходинок, які підступно зводили його вниз, щоб у наступній залі, наступному передпокої знайти приховані східці, по яких він наново починав підійматися вгору. Кружляв наче вчаділий, не вірячи, що його мандрівка колись закінчиться, — коли зненацька опинився у просторій залі, залитій світлом. Високо понад ним був вибитий прямокутник, крізь який виднілося небо.

Аж тепер відчув, як сильно втомився. Сів на лавочці між колонами, що підпирали склепіння, поклав при ногах меч і тяжко дихав, звісивши руки.

Отож, обійшов увесь Лабіринт, дістався самої його вершини і ніде не зустрів Мінотавра.

Почувався порожнім, наче ця даремна мандрівка висмоктала усі його сили, приготовані до бою та перемоги. І от виявилось, що ні з ким битися і нікого перемагати.

Лабіринт був порожнім.

Не знав, як довго так сидів, прислухаючись до тиші, яка дзвеніла йому у вухах, коли раптом залунав віддалений грім.

Інстинктивно підвів голову, наче сподівався, що крізь вибитий у склепінні отвір побачить грозові хмари, але над ним здіймалося блакитне безхмарне небо.

Через хвилину знову залунав той сам звук, але був він куди ближчим. Одночасно в глибині галереї промайнула якась тінь.

Тесей швидко підняв меча з підлоги і схопився на рівні ноги. Невже йому щось привиділося? Раптом повітря пронизало зловісне ревіння, з-за колони вихилилася і щезла рогата бичача голова. Це все тривало мить ока, але цього разу він був певен, що не піддався ілюзії. З мечем у руці почав крастися в напрямку, звідки з’явилося страховище, та коли дійшов до кінця галереї, не застав там нікого.

Перед ним відкрився колодязь, а в ньому приховані сходи.

Але це були не ті сходи, якими він піднявся вгору.

Без сумніву — вели до криївки Мінотавра.

Тесей почав спускатися вниз. Сходи, спершу зручні та надійні, поступово ставали все менш певними. То бракувало цеглини, то з-під ніг сипались уламки. Видно, давно ніхто з них не користав, а, може, були пошкоджені під час землетрусу. Врешті Тесей дістався дна колодязя. Він опинився в темному склепінчастому льоху. Тут панували морок, холод і вогкість. Пахло пліснявою та старим вином. Звідкись, невідомо звідки, просочувалось зеленкувате світло; у напівтемряві видно було ряди амфор і жбанів, розставлених вздовж стін підвальних приміщень.

Обережно просувався вперед, роздивляючись ліворуч і праворуч, щоб не напали на нього ззаду. Пройшов уже кільканадцять кроків, коли з ніші, про існування якої він не здогадувався, з’явилось страховище і перегородило йому дорогу.

Мало могутню, наче в атлета, поставу, а замість людської голови — насаджену на карку бичачу, сяючу золотим блиском.

— Смерть тобі! — ревнуло і з мечем у руках кинулося на Тесея.

— Або тобі, потворо!

Тесей здійняв меча, а його противник здивовано відступив, наче не сподівався, що він буде озброєним. Але це тривало частку секунди. Потім шалено натис на Тесея. Тесей відчув, як перлистий піт покриває йому губи, але рука його не здригнулася, коли відбивав удар Мінотавра. На якусь хвилину розійшлися, а потім їхні мечі знову схрестилися. Кожен удар клинків викликав стократну луну, наче у льохах Лабіринту змагалася ціла армія. Тесей зрозумів, що має справу з неабияким майстром, але і він носив меча не для прикраси. Від його мужності та вправності залежала доля заручників. Сама Аріадна дала йому меч та клубок. Згадка про Аріадну додала йому сил, наче її ім’я мало чародійську потугу. Несподівано від оборони перейшов до нападу. З юначою зухвалістю кинувся на потвору і одним страшним ударом пробив їй груди. Мінотавр звалився на долівку, бризкаючи кров’ю.

— Ти звідси ніколи не вийдеш, — прохрипів і дивно схилив голову, відкриваючи жилаву шию літньої вже людини.

Тесей якусь мить стояв, не вірячи власним очам. Біля його ніг лежало страховище з тулубом людини і головою бика, що виблискувала мертвим металом. Здійняв меча, ухопив Мінотавра за роги, щоб відтяти потворну голову і — здригнувся. Тримав у руках золоту маску рогатого бика, а на долівці лежав мертвий Тавр.

Тесей припоясав меча і зі золотою маскою в одній руці та клубком червоної вовни у другій рушив у зворотну дорогу. Лише тепер усвідомив огром Лабіринту і заплутаність його плану. Ніколи, нізащо не зумів би звідси вибратись, якби не червона нитка Аріадни, що, наче струмок крові Мінотавра, звивалася перед ним, ведучи до виходу.

Сонце вже хилилось до заходу, коли Тесей опинився на прямокутному дворищі, викладеному плитами зі знаком Каракатиці.

У дворищі стояла варта, а перед дверима чекав герольд.

— Я убив Мінотавра, — промовив Тесей і високо підняв голову бика із золотими рогами. У відблиску заходу маска видавалася наче з вогню.

— Сонце вже заходить? — здивувався він.

— Так. Ти провів у Лабіринті весь день. Я вже думав, що не вийдеш звідти.

— А все-таки чекав.

— Цариця наказала мені чекати на тебе.

— Відведи мене до неї.

Німфа Криту сиділа на троні з сірого алебастру, на тлі стін, розмальованих ліліями та рожевими грифами, як того дня, коли він побачив її уперше. Але тепер біля неї не було Тавра. У руках тримала лабрис, ознаку своєї влади. Тесей ішов просто до неї, тримаючи у витягнутій правиці маску бика.

— Я убив Мінотавра! — гукнув. — Ось золота маска, зірвана з голови Тавра.

Підійшов до трону і став навпроти цариці.

— Ти знала, що Мінотавр і Тавр — та сама особа?

— Інколи я здогадувалася. Ще ніхто з тих, кого Тавр заманив до Лабіринту, не вийшов звідти живим. Але я була безсилою. Ти вчинив подвиг, гідний героя, Тесею.

— Я вчинив його завдяки тобі, Аріадно. Без нитки Аріадни я б назавжди пропав у Лабіринті.

— Я рада, що зуміла тебе врятувати. Ти вільний, Тесею, і ти, і афінські заручники, всі, яких прислали Афіни.

— То вони живі?

— Вони виступали тільки як учасники Ігрищ на закінчення Великого Року. Через дев’ять років здобували свободу.

— То чому ж ніхто з тих, кого посилали Афіни, ніколи не повернувся?

— Можливо, їх зачарував Крит. Наш спосіб життя. Наші міста-сади, наше мистецтво і слава, яку