Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— здивувався Тимофій. — Навіщо тобі в монастир? Хіба погано тут? Залишайся краще в нас, панночко. Тут є кому доглянути за тобою!

Але дівчина сумно похитала головою.

— Я вдячна тобі за гостинність, та я хочу прийняти постриг, пане.

— Що? — Тимофій ошелешено дивився на юну дівчину, яка в розквіті літ збиралася замкнути себе в чотирьох стінах. «Може, Орися розповіла їй про нас, і тому дівчина хоче піти в монастир?! Боже, яка ж я безсердечна тварюка!» — подумав козак, відчуваючи пекучий сором і пізнє каяття. — Даруй мені, панно, але невже це все через те, що я колись був таким жорстоким і легковажним, що...

— Ах, ні! Це зовсім не через тебе, пане Тимофію, — заперечливо похитавши головою, м’яко сказала Ванда. — Не в тобі діло. Та й пройшло вже так багато часу, що і згадувати про те не варто. Я хочу присвятити своє життя Богові, щоби молитися за свою сім’ю. Вони померли не по-християнськи, і мій обов’язок — молитися за прощення їхніх душ усе життя.

Ванда дійсно так уважала. Вона виросла надто вразливою і глибоко набожною, ніколи за все своє життя не стикалася з ненавистю й насильством та не уявляла, що у світі взагалі можлива така жорстокість. І тепер, після першої в її житті трагедії, дівчина зламалася й не знаходила в собі сил жити далі з цією страшною реальністю. Для неї все втратило значення. Навіть Тимофій, у якому раніше полягало щастя всього її життя. Вона розуміла, що він її не кохає й ніколи не покохає. «Але навіть якби він і кохав мене, це однаково нічого не змінить. Його кохання не зітре всіх цих жахів із моєї пам’яті. Я не можу й не хочу жити в миру. Мушу піти туди, де житиму тільки з Господом!» — думала дівчина.

— Але, панно Вандо, а як же твій брат? Адже ти не зовсім одна залишилася. Маєш іще брата, пана Матеуша. Подумай про нього. Адже вас двоє на цьому світі, ви потрібні одне одному. Панночко, ти така молода! Подумай, що ти губиш своє життя. Адже мине час, і твій біль від утрати менше мучитиме. Ти ж іще можеш бути щасливою! — умовляв дівчину Тимофій.

— Матеуш тепер у Польщі. Він зайнятий тим, що влаштовує своє життя, і йому не до мене. А час мене не зцілить!

— Не кажи так! Пан Матеуш завжди сильно любив вас із Юзею й ніколи не залишив би!

— Ні, пане Тимофію, не відмовляй мене. Я вже все вирішила. Лише прошу тебе, допоможи мені дістатися монастиря. Будь ласка! Христом Богом прошу тебе!

Тимофій зітхнув. «Мабуть, не варто її тепер хвилювати. Треба потягнути час. Можливо, вона так вирішила зопалу, а пізніше одумається», — подумав він і відповів дівчині:

— Я не можу тобі відмовити, Вандо. Але й відвезти тебе просто зараз теж не можу. Ти ще дуже слабка та маєш хоч трохи одужати після поранення. Я ж не довезу тебе таку слабку і хвору! Домовимося з тобою так — ти трохи одужаєш, а потім вирішимо — їхати нам із тобою в монастир чи ні.

— Добре, але це безглуздо — вирішувати. Я все для себе давно вирішила, — відповіла дівчина. — А де панна Ірина? Чому вона до мене не заходить?

— Мій брат відвіз її і Михайлика до Львова вже давно, — відповів Тимофій, дивуючись із того, що Орисю називають повним ім’ям.

— Дуже шкода! Шкода в тому сенсі, що її немає поруч. Твоя родичка, пане, така добра й лагідна. Ми з нею дуже подружилися, і з нею мені було б легше, — засмутилася дівчина. — Але головне, що Ірина в безпеці.

«Мені теж стало б легше, якби вона була поруч!» — подумав Тимофій.

— Ну а чому ви не поїхали? — запитав він.

— Батько нікуди не хотів їхати й навіть не збирався цього робити! Він весь час лаявся і кричав, що його не злякають жодні бунтівні русини, що вони нізащо не змусять його покинути власний дім, — відповіла дівчина. Щоправда, значно пом’якшивши істину, бо покійний пан Міхал паплюжив і проклинав усіх русинів на світі, а Матвія Клесінського — передусім, бо не міг пробачити своєму сусідові ані його національності, ані православ’я, ані багатства, ані впливу. Однак раніше це не заважало йому об’їдатися й напиватися до неподобства за столом пана Матвія.

«Ох і дурень же він! — роздратовано подумав Тимофій. — Через свій гонор довів до біди та загибелі всю свою родину!»

— Найкраще б він відвіз вас, жінок, хоча б до Бара, а сам уже залишався вдома, — промовив Тимофій. — Що ж, я піду, панно, занадто втомив я тебе цією розмовою, а тобі треба спокій.

— Ні, ти не втомив мене, але мені і справді легше одній. Іди, пане Тимофію, — промовила дівчина, ласкаво глянувши на нього.

Тимофій розкланявся та поспішив піти. Йому було ніяково перед Вандою, але її слова, що вона хоче піти в монастир зовсім не через те, що він розбив їй серце, трохи заспокоїли совість. Утім, Тимофій збирався неодмінно відмовити дівчину від цього кроку.

Наступні дні минали спокійно, і Тимофій нудився вдома. Зв’язаний обіцянкою, яку дав Ванді, він не міг поїхати до Львова. Нудилася й уся його сотня. Він пояснив своїм людям, що хоч і оголошено збір війська, проте гетьман не має наміру ще починати війну з причин, відомих тільки самому гетьману й наближеній до нього старшині. Інакше всі вони тут не сиділи б. Тому немає різниці, де чекати початку походу — у козацькому коші чи у Волховицях. Утім, усім жилося сито й досить непогано, тому ніхто й не досадував.

Зате не нудно було Одарці. Ключниця, попри численні турботи, пов’язані з такою кількістю утриманців, відразу примітила, що молоді челядниці вельми ласкаво поглядають на деяких козаків. А почтива старенька завжди була строгою в таких