Анджей Сапковський - Lux perpetua

так, що він чимось нагадував відлиту з золота статую. Друга… бо в нього їх було тільки дві… не була аурою в точному значенні. Світло-голубе сяйво… Розташоване… За спиною. Ззаду. Як розвіяний плащ, як шлейф… Або…

— Або як крила? — пирснула нойфра. — А мандорли[93] не було? Або ореолу? Німба над головою? Чи це явище, бува, не супроводжувало вічне світло, lux perpetua? Бо в такому разі це міг би бути архангел, от хоч би й Гавриїл. Ні, Гавриїл, пам'ятаю, був худий, досить дрібної статури і вродливий, а той під Тросками мав, як ти стверджував, пику кретина і конституцію гіганта. Ну, то, може, це був святий Лаврентій? Той був схожий на вола — як будовою, так і інтелектом. Його спекли на залізному рушті, над вугіллям, super carbones vivos. Пам'ятаю, печуть-печуть, а він усе ще кривавить. Ціла купа carbones пішла на нього, поки він допікся.

— Кундрі, - буркнув Стінолаз. — Я знаю, що ти самотня і не маєш з ким балакати. Але даруй собі анекдоти. Я не хочу анекдотів. Я хочу конкретики.

Кундрі наїжачила спинні шпичаки.

— А пораду, — просичала вона, — ти вважатимеш конкретикою? Бо пораду я для тебе маю, ще й як маю. З тим колосом-при- дурком будь обережний. Я сумніваюся, що він справді астральна істота, сидеричне буття; випадків візитів із сидеричної площини не фіксували вже кілька десятиліть. Але по світу блукають ще й інші істоти, аура яких схожа на описану тобою, істоти, які вміють користуватися зоряним елементом. Вони так само споконвічні, як і ми, Longaevi. І такі ж небезпечні, як Nefandi. Ваша книга називає їх Свідками, але в них немає назви. Їх небагато залишилося. Але вони все ще є. І задиратися з ними небезпечно.

Стінолаз не прокоментував. Він тільки примружив очі — не настільки швидко, щоби нойфра не встигла помітити в них зблиску.

— Зайди післязавтра, — зітхнула вона. — Принеси аурум. Спробуємо нових заклинань. Роздобудь свіжу голову, бо ця вже трохи смердить.

— Я пришлю з аурум пахолка, — сухо відповів він. — Можеш узяти собі його голову. Мені вона не потрібна.

* * *

Великодня меса закінчувалася. Прелати і ченці виступали, вбрані у білі шати, серединою нефу. Спів будив відлуння під склепінням собору.

Christus resurgens ex mortuis,

iam non moritur:

mors illi ultra non dominabitur,

Quod enim mortuus est peccato,

Mortuus est semel:

Quod autem vivit, vivit Deo.

Alleluia!{24}

На острові Тумському зібрався, либонь, весь Вроцлав. На площах перед собором і обома колегіатами тиснява була неймовірна, юрма напирала на алебардників, які робили прохід для процесії — єпископа, прелатів, ченців і кліриків. Процесія йшла від кафедрального собору до Святого Егідія, а звідти — до Святого Хреста, для наступної меси.

Surrexit Dominus de sepulcro qui pro nobis pependit in ligno Alleluia!

Жінка в каптурі, яка пахла розмарином, схопила Крейцарика за рукав, потягла попід стіну, за контрфорс біля хрестильної каплиці.

— Чого ти хочеш? — буркнула вона. — Що в тебе аж настільки невідкладно важливе? Я тобі казала не зустрічатися зі мною вдень. А тим більше — в такий день.

Крейцарик озирнувся, стер піт з чола, облизав губи. Жінка пильно спостерігала за ним. Шпик прокашлявся, відкрив рота, знов закрив. І раптом зблід.

— Ага, — блискавично здогадалася жінка. — Єпископ усе-таки заплатив більше?

Шпик відступив, здригнувся, наткнувшись спиною на твердий опір стіни, нетвердою рукою спробував накреслити в повітрі магічний знак. Жінка прискочила, вдарила його, коротко, без розмаху. Коліном притисла до стіни.

— Добрий єврей, — прошипіла вона, — не зраджує. Ти поганий єврей, Крейцарику.

Блиснув ніж, шпик захлиснувся і схопився обома руками за горло, поміж пальцями запульсувала кров. Жінка накинула йому плащ на голову, повалила на землю, сама кинулася в натовп.

— Лови! — гукнув своїм агентам Кучера фон Гунт. — Ло-о-ови-

и-и!

У юрмі завирувало.

Advenisti desiderabilis,

quem expectabamus in tenebris…

Вгвинчуючись у юрму, як кріт у грунт, один з агентів наздогнав жінку, схопив її за плече. Побачив жовто-зелені очі. Він не встиг навіть крикнути, ніж зблиснув і розпанахав йому трахею і гортань. Другий агент заступив жінці дорогу, натовп захвилювався і зійшовся довкола них. Агент ойкнув, його очі повила імла; він не впав, а залишився, безвладний, мов лялька, підвішений у тисняві між небом і землею. Люди почали кричати, пронизливо запищала дівчинка, неслухняними ручками розмазуючи кров на святковому білому платтячку. Кучера фон Гунт пропхався крізь юрбу, однак застав уже тільки трупи. Розтоптану на бруківці кров. І ледь чутний запах розмарину. Alleluia, alleluia!

Великодня процесія наближалася до колегіати Святого Хреста.

* * *

— Пане, — промимрив отець Феліціян, згинаючись у поклонах. — Ви казали, щоб донести… Я готовий… Можна говорити?

— Можна.

— То я говорю… Воно, бачите, так… У Карловіцах був кінський ярмарок… Кіньми тамки гендлювали…

— Більш зв'язно, — прошипів Стінолаз. — Більш зв'язно, попику. Повільно, виразно і до ладу.

— Ваша милість наказала вистежити дівку… Яку переховують. Щоб зразу донести… Я підслухав у Святого Войцеха… Як інквізиторські агенти між собою балакали… Дзержка, вдова Збилюта з Шаради, конярка зі Скалки під Сьродою… Приїхала на кінський ярмарок до Карловіц. І дівка з нею була. Ніби донька, але всі знають, що в тої Дзержки ніякої доньки нема… Ну, ото серед купців і здійнявся шум, бо багато хто собі подумував, як би то воно з вдовичкою побратися, як-не-як, у посагу — найкращий табун на весь Шльонськ… А тут на тобі — дівка, позашлюбна або прийомна, яка може спадкувати…

— По суті.

— Як скажете. Ота дівка, та ніби-донька, казав один агент до другого, нізвідки взялася, як з неба впала, і тепер у Скалці живе. То я й подумав: а раптом то та сама дівка, що її Белява шукає, і ваша милість теж? Вік ніби сходиться… Бо я чув, як балакали… Описали, як та дівка виглядає…

— Описали, кажеш. Ну, то повтори опис. Докладно і з подробицями.

* * *

Єпископ Конрад слухав, Здавалося, ніби уважно, але Стінолаз знав його надто добре. Єпископ був неуважний, можливо, тому, що тверезий. Його увага розподілилася між Стінолазом, Клаудиною Гаунольдівною, яка верещала в жіночих покоях, і окриками Кучери фон Гунта, що долинали з подвір'я.

— Ага, — нарешті сказав він. — Ага. Значить, дівчина, яка була свідком нападу на колектора і яка пережила цей напад, все ще жива. Хоча ти двічі брав її в кільце, вона вислизала. І тепер, кажеш, переховується в Скалці, у маєтку Дзержки де Вірсінг, вдови Збилюта з Шаради.

— І треба було би, мені здається,