Даніель Дефо - Робінзон Крузо

моїх жилах: я був певен, що бідолаха зараз упаде мертвим. Цієї хвилини я дуже жалкував, що зі мною не було ні мого іспанця, ні старого батька П’ятниці. Я помітив, що ні в кого з розбійників не було вогнепальної зброї. Добре було б підкрастись до них тепер і вистрілити впритул. Але незабаром думки мої повернули на інше.

Познущавшись так із полонених, матроси порозбігались у різні боки, очевидно, бажаючи оглянути місцевість. Я помітив, що троє бранців теж могли б піти куди завгодно, проте вони понуро посідали під деревом і замислились, охоплені, як видно, безмірним відчаєм.

Це нагадало мені перші часи мого перебування на острові: як несамовито розглядався я навколо, як певен був своєї загибелі, які жахи ввижались мені і як я просидів цілу ніч на дереві, боячись звірів.

Я тієї ночі не знав нічого про допомогу провидіння, що бурею та припливом підігнало до берега корабель, який так довго годував і підтримував мене, — точно так і ці троє бідолах не знали, як близько від них допомога та визволення і що саме в ту мить, коли вони вважали себе пропащими, а своє становище безнадійним, вони перебували вже майже в цілковитій безпеці.

Так мало бачимо ми перед собою і так багато маємо підстав радісно покладатись на великого творця, що по покидає нас у недолі нашій, бо, навіть у найгіршій скруті, ми маємо за що дякувати йому. Іноді ми стоїмо ближче до свого визволення, ніж уявляємо собі, а то й приходимо до порятунку шляхами, які здавалося б, ведуть до загибелі.

Баркас підійшов до берега саме під час припливу, і поки розбійники розмовляли з трьома полоненими та блукали по острову, щоб роздивитись, куди їх занесло, почався відплив, і човен опинився на мілкому.

В баркасі залишилось двоє, що, як я виявив згодом, трохи перебрали через край і незабаром заснули. Коли один із них прокинувся й побачив, що човен стоїть на землі, він спробував зіпхнути його в воду, але не зміг. Тоді він став гукати решту. Всі позбігались на його крики й узялися допомагати йому, але піскуватий грунт був такий сипкий, а баркас такий важкий, що всі їхні зусилля були марні.

Тоді вони, як справжні моряки (а як відомо, моряки найлегковажніші люди в світі), покинули баркас і знову порозходились. Я чув, як один із них, направляючись у глиб острова, крикнув двом, що залишились у баркасі:

— Джеку! Томе! Та нащо ви з ним морочитесь! Спливе сам, як тільки почнеться приплив, — Це було сказано англійською мовою, отож я остаточно переконався, що то мої земляки.

Весь цей час я або виходив лише на свій дозорний пост на вершку горба, або сидів нишком у своєму замку, радіючи, що так добре укріпив його. Я знав, що до початку припливу залишилось не менше десяти годин і що до того часу вже смеркне; тоді я зможу непомітно підкрастись до моряків, щоб постежити за ними й підслухати їхню розмову.

Тим часом я почав готуватись до бою, але вже обачніше, ніж раніше, бо знав, що тепер матиму справу з небезпечнішим ворогом, ніж дикуни. П’ятниці, що зробився в мене чудовим стрільцем, я теж наказав озброїтись. Я віддав йому три мушкети, а собі взяв дві мисливські рушниці. У моїй волохатій куртці з козячих шкур і в такій самій шапці, з тесаком наголо при боці, двома пістолями за поясом та двома рушницями за спиною, я мав справді загрозливий вигляд.

Як уже сказано, я вирішив нічого не розпочинати, поки не смеркне. Але приблизно о другій годині, коли спека стала нестерпною, я помітив, що всі моряки розбрелись по лісу і, мабуть, позасинали. Що ж до трьох нещасних полонених, то їм було не до сну. Всі троє сиділи під величезним деревом, не далі як за чверть милі від мене, і, здавалось мені, були невидимі для решти.

Тут я вирішив показатись їм і дізнатись про їхнє становище. Я зараз же пустився в путь у тільки що описаному убранні, разом з П’ятницею, що йшов на чималій відстані від мене. Мій слуга був теж озброєний до зубів, як і я, але все ж менше скидався на страхітливий привид.

Я підійшов до трьох полонених зовсім близько і, перш ніж вони встигли помітити мене, голосно спитав їх іспанською мовою:

— Хто ви, сеньйори?

Вони здригнулись, почувши мій голос, але, здається, ще більше перелякались, побачивши мою чудернацьку постать. Ніхто з них не відповів ні слова, і мені здалось, що вони збираються тікати. Тоді я заговорив з ними англійською мовою.

— Джентльмени, —сказав я, — не лякайтесь: може, ви знайдете друга там, де ви найменше сподівалися зустріти його.

— Значить, його нам посилає саме небо, — врочисто відповів мені один із трьох, скидаючи передо мною капелюх, бо ми не можемо сподіватися допомоги від людини.

— Всяка допомога від бога, сер, — мовив я. — Отже, чи не будете ви ласкаві сказати чужій людині, як можна допомогти вам, бо ви, як видно, перебуваєте в дуже скрутному становищі. Я бачив, як ви висідали, бачив, як ви про щось благали негідників, що приїхали з вами, і як один із них замахнувся кинджалом, щоб убити вас.

Бідолаха вмився сльозами й пробурмотів, тремтячи всім тілом:

— Хто зі мною говорить — людина чи бог? Простий смертний чи ангел?

— Нехай вас не бентежать такі сумніви, сер, — відповів я, — можете бути певні, що перед вами простий смертний. Вірте, що якби бог послав вам на допомогу ангела, то він був би в кращому вбранні й інакше озброєний. Отже, прошу вас, відкиньте ваші страхи. Я — людина, англієць і хочу допомогти вам. Як бачите, нас лише двоє, я та мій слуга, але у нас є рушниці та заряди. Кажіть одверто: чим можемо ми бути вам корисні? Що з вами сталося?

— Дуже довго розповідати вам усе, як було, — відповів він. — Наші лиходії близько. Але ось вам, сер, уся наша історія в коротких словах: я — капітан корабля, мій екіпаж збунтувався; ледве пощастило вмовити цих людей не вбивати мене; нарешті вони погодились висадити мене на цей пустинний острів укупі з моїм помічником та одним пасажиром, яких ви бачите перед собою. Ми були певні, що загинемо, бо вважали цю землю за незаселену. Та й тепер ми ще не знаємо, що думали про нашу зустріч з вами.

— Де ці звірі — ваші вороги? — спитав я.

— Он вони лежать, під тим деревом, сер. — І він показав у бік лісу. —