Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

це великий успіх, хоча полонений виявився хлопчиськом років чотирнадцяти. Вусатому господареві такий ворог не під ходить. Але господар, видно, і цим задовольнився. Потяг його до веранди добиватися вибачення. Тут годиться кілька слів сказати про тактику ворога. З учорашнього грізного вигляду господаря ворог здогадався, що господар обов’язково виступить на бій, і справа кепсько закінчиться, якщо він заскочить на гарячому якого-небудь неповороткого здорованя. Найліпший спосіб уникнути небезпеки — це послати на розшуки м’яча хлопчиська з першого чи другого класу. Навіть якщо господар його вловить і вичитає мораль, честі «Ракуункану» не буде завдано шкоди. Навпаки, осоромиться сам господар, по-дитинячому зчепившись з хлопчаком. Ось так міркував ворог. І цілком слушно, як усяка нормальна людина. Тільки от ворог забув узяти до уваги, що має справу з незвичайною людиною. Якби в господаря вистачало здорового глузду, він і вчора не вискочив би надвір. Затьмарення розуму підносить нормальних людей до рівня незвичайних, а в людей із здоровим глуздом відбирає тяму. Не варто гордитися потьмаренням розуму, коли ще можеш відрізнити жінку від дитини, а рикшу від погонича. Вам не попасти в товариство любителів затьмареного розуму, коли не здогадаєтеся, як спіймати в заручники якогось там учня першого класу гімназії. Жаль полоненого. Він, рядовий солдат — підбирач м’ячів, — виконавши наказ старшокласників, не встиг перебратися через огорожу, як, на лихо, божевільний ворожий генерал, переслідуваний генієм затьмареного розуму, схопив його і потяг додому. Коли вже таке сталося, вороги не могли спокійно дивитися, як над їхнім спільником чинять наругу. Наввипередки кинулись вони у двір — хто через паркан, хто через хвіртку — і вишикувалися перед господарем цілою дюжиною. Майже всі були без піджаків і жилеток. Одні в білих сорочках з закасаними рукавами — вони стояли, згорнувши руки на грудях. Іншим тільки для годиться прана-перепрана фланель закривала плечі. Я придивився — ось і жевжики у парусинових сорочках з чорною облямівкою і чорними ієрогліфами, вишитими на грудях. Кожен скидався на хороброго полководця, здатного стримати й тисячне військо. Їхні тугі м’язи під засмаглою шкірою так і промовляли: «Ми тільки вчора прибули з Сасаями [167], що в провінції Тамба». Шкода, що таких хлопців посилають у школу. Якби вони стали рибалками або моряками, напевне, більша користь була б державі. Усі, наче змовившись, босі, в закачаних штанях, вони, здавалось, прибігли гасити пожежу. Вони стояли перед господарем мовчки, ніби води у рот набрали. Господар теж ні пари з уст. Якийсь час лютими поглядами вони вивчали одне одного.

— Ви хто, злодії? — почав допит господар. У ньому, як у казані кипіло. Гнів, вириваючись назовні полум’ям, роздував ніздрі. Напевне, машкару лева скопійовано з розлюченого людського обличчя. А то вона не була б такою страшною.

— Ні, ми не злодії. Ми учні «Ракуункану».

— Ач, ще й бреше! Учні гімназії без дозволу не вдираються на чуже подвір’я.

— Але ж погляньте, на наших кашкетах значок гімназії.

— Напевне, фальшивий. Якщо ви учні «Paкуукану», то чого вдираєтеся до мене?

— М’яч сюди залетів.

— Навіщо його сюди закинули?

— Він сам залетів.

— От нахаби!

— Пробачте нам, віднині будемо обережніші.

— Хіба я можу так легко простити зайдам, що вдерлися у мій двір?

— Але ж ми учні «Paкуункану»…

— Якого класу?

— Третього.

— Справді?

— Ага.

Господар обернувся і гукнув: «Іди-но сюди!» Фусума відсунулась і показалося обличчя служниці.

— Поклич з гімназії кого-небудь.

— Кого?

— Все одно кого. Мерщій!

— Гаразд, — відповіла служниця.

Але видовище у дворі було настільки чудернацьке, доручення незрозуміле, а перебіг події такий безглуздий, що вона застигла в нерішучості і тільки посміхалася. Господар, видно, думав, що провадить велику битву. Йому здавалося, що виявляє свої запаморочливі здібності. Однак, замість тягти руку за господарем, служниця не тільки не поставилась серйозно до обстановки, а навіть посміхалася, слухаючи його наказ. Хоч-не-хоч довелось господареві дедалі більше навісніти.

— Що, не розумієш? Будь-кого поклич. Директора, його заступника, секретаря…

— Пана директора?…

Служниця знала тільки слово «директор».

— Я ж тобі кажу: директора, його заступника, секретаря. Не розумієш?

— А як нікого не буде, то сторожа можна?

— Яка ти дурна! Що в цьому сторож розуміє?

Тепер і служниця, видно, збагнула, що нікуди дітися, сказала «гаразд» і пішла. Але суті доручення, видимо, так і не второпала. Я вже було захвилювався: а що, коли служниця приведе сторожа? — як несподівано у двір з вулиці зайшов уже знайомий вам учитель етики. Виждавши, поки гість наблизиться, господар одразу взявся до переговорів.

— Щойно ці люди вдерлися в мою садибу, — почав він на взірець стародавнього васала, а потім трохи іронічно додав: — Це справді ваші учні?

Учитель етики, не виказуючи особливого подиву, спокійно перебіг очима по шерезі відчайдухів, потім звернув погляд па господаря і сказав:

— Справді, це учні нашої школи. Тепер щодня наставлятиму їх на розум, щоб більше такого не повторювали… Мені вельми неприємно… Чого ви лазите через паркан?

Учні на те й учні, щоб не перечити учителеві етики жодним словом. Вони похнюплено стояли, як захоплене снігом стадо овець.

— Нічого не вдієш, як у двір м’яч залетить. Коли вже я живу поблизу гімназії, цього не минути. Однак… Вони таку бучу збивають. Якби вони тихенько, щоб я не чув, залазили та підбирали, що їм треба, я б ще терпів…

— Маєте рацію. Я їм добре вичитаю. Але ж самі бачите, їх стільки… Чуєте, як м’яч упаде в цей двір, заходьте через хвіртку, попросіть дозволу, а тоді вже шукайте. 3розуміли?… Що й казати, школа велика, клопоту з дітьми не збудешся. Але ж спорт входить у систему виховання, тож забороняти спортивні ігри ми не маємо права. Я розумію, вони завдають вам багато мороки. Але, прошу вас, будьте до них поблажливі. А я зі свого боку постараюсь, щоб у майбутньому вони заходили у двір з вулиці й просили дозволу на пошуки м’яча.

— Як так, то домовились. Тепер можете закидати м’яч скільки завгодно. Тільки заходьте у двір через ворота і просіть дозволу. Будь ласка, забирайте своїх учнів. І пробачте, що потурбував.

Як завжди, господар почав за здоров’я, а зійшов на упокій. Учитель етики забрав своїх вихованців і повів через хвіртку до школи. На цьому скінчилась так звана велика подія. Як хтось сміятиметься, — мовляв, що то за велика подія? — нехай сміється на здоров’я. Просто для нього це незначна подія. Я ж розповів про велику подію з життя мого господаря, а не того жартуна. Можливо, дехто поспішить зневажливо порівняти господаря із стрілою — спочатку вона мчить,