Олена Печорна - Грішниця

По склу стікало небо, а я вдивлялась у чоловічий силует із дивовижним почуттям захищеності.

– Ну от і все, машину заберуть, ось адреса. Ви промокли, якщо дозволите, я підвезу.

Вдих-видих.

– Згодна.

І його руки на кермі. Кінець.

Уже назавтра мені пригнали вимите до блиску авто з поміткою «оплачено». Звичайно, по-іншому з такими не буває. Я цілий день блукала по кімнатах орендованого будинку і спалювала поглядом телефони. Він повинен був зробити той дзвінок, як решта інших, однак не подзвонив. Складний. Що ж, друга спроба.

Заплановано-випадкова зустріч збила з ніг обох. Він упізнав, я подякувала – кіно, тільки цього разу про кохання. Увечері ми дивилися в одне небо, рахуючи чомусь уже згаслі зорі. Я розуміла, що щось іде не так, але продовжувала падати – чи летіти? Дивно, але це було не так уже й важливо, все одно, аби лиш бути поруч і чути його дихання, а дихати він міг за нас обох. Раніше я не помічала, як це роблять люди. Нічого особливого – постійна вентиляція повітря, інстинкт. Коли ж хвороба затиснула легені і скрутила у вузли, я зрозуміла, що в диханні ховається життя – таке, яке ти обираєш. Він дихав легко й глибоко – спокійно, він ЖИВ, а не ганявся за світом чи його примарами. Останні я навчилася читати в очах навпроти, немов із книги, а то й плаката: жадоба, влада, слава, амбіції, задоволення – а тут уперше білий-білий лист. Невже таке буває? Навіть захотілося жити, страшенно захотілося – аж до смерті. Смішно? Коли дізналася його правду, остаточно зрозуміла, що ключів не підбереш, потрібні тільки навстіж відкриті двері.

У Костянтина була сестра. Він пам’ятав її красивим і смішним дівчам, що так любило полуничне морозиво, солодку вату й брата, ще мало дивовижний голос, таким природа наділяє одиниці. Рая співала завжди, все і всюди, напевно, не співати не могла, тому і мріяла про сцену. Костя знайшов найкращих учителів, допоміг із навчанням, потім став займатись організацією концертів, записів, інтерв’ю. Їй пророкували майбутнє на вершині, і вона злетіла, тільки вниз. Він навіть не помітив, коли поруч із сестрою з’явився новий прихильник, пізніше – друг, а далі – більше, здається, Рая говорила, що познайомилися вони в клубі, там же вона уперше спробувала кокаїн. Ось де вершина, де натхнення, де справж ній вимір дійсності, без цього вона скоро не могла. Він намагався врятувати, примусово лікував, обмежував зв’язки й спілкування, однак Рая зірвалась, передозування, смерть. Щоб не збожеволіти, він, як навіжений, працював над випуском її першого й останнього збірника пісень, той таки вийшов у світ – присвячений пам’яті, й одразу став сенсацією.

Одного разу Костя посадив у машину й відвіз на могилу Раї, де я нарешті зрозуміла, навіщо була вся ця боротьба на грані, там – вічна тиша та зовсім нема музики.

– Ти чула, як плачуть чайки?

– Ні.

– Поїхали зі мною, покажу.

Море. Вода-вода-вода й небо-небо-небо. На мить здалось, що там душі воскресають, звільняючись від тягарю гріхів. Я так і не почула плачу чайок, не встигла, бо гріх наздоганяє всюди, щоб перетворитися на каміння. Вранці до нас у купе занесли свіжу пресу, я байдуже гортала чорно-білі сторінки газет, доки з однієї на мене не подивилася дитина, якої не було – вже, поруч маска смертника й красивий заголовок «Батько – вбивця». У скронях вибухнула кров, побігла по судинах, зупинилася в серці. Відомий політик виявився ВІЛ-позитивним, коли інфікована однорічна донечка померла від банального запалення легень. Питання: звідки взявся СНІД? А відповідь поміж рядочків – ВБИВЦЯ. Я зійшла на першій же зупинці, Костя спав.

– Тук-тук, тук-тук, тук-тук, – співали колії, а сонце обпікало очі.

– Дурна, ану назад!

Жіноча рука в останню мить рвонула тіло, і потяг промчав повз.

– Тук-тук, тук-тук, тук-тук.

Я вила.

– Заспокойся, ну-ну. Ось на, випий.

Щось гаряче обпекло й поповзло донизу. Жінка хитала головою й шукала серед яблук і риби ще одну пляшку алкоголю, аби налити знову.

– Так, молодець. Тепер послухай: померти хочеш – встигнеш, від цього не втечеш. Ти за сім’ю подумала? Напевно, і діти є, і чоловік.

Я знову кинулася до колій.

– Стій! А душа?

– Чия? У мене її давно нема!

– А машиністу гріх на свою бери? Думаєш, просто воно – вбити людину?

Опустившись навколішки, я від безсилля впала на брудний перон, жінка присіла поруч, випила сама й прошепотіла:

– Тобі, бачу, допомогти тільки одне може – віра, з нею помирають легко, – Незнайомка витягнула клаптик паперу й нашкрябала ручкою кілька слів, – Ось, тут адреса бабусі однієї, мудра людина, знаюча, дай їй Господь здоров’я, вона порятує. Послухай мене, поїдь, га? Вона не відмовить, і мені спокійніше буде, а то людина душу губить, а я не допомогла – гріх. А їх у мене! Нащо ще один на шию вішати? Поїдь.

Очі, знову дитячі очі, широко розплющені й наївні. Я міцно стисла папірець у кулаці, жінка полегшено зітхнула й пожвавилась.

– Ну от, я зараз тебе швиденько на потрібний поїзд посаджу, тут усі свої, домовимося за п’ять хвилин. Ось, вручаю пасажирку. З Богом!

* * *

Дощі в зоні – теж дощі, замріяні й трошки дикі. Рудя кліпав жовтими очицями й ніяк не міг зрозуміти, що шумить – дощ чи мушля на підвіконні, Шавко меланхолійно виглядав із будки: буде бруд, а Марія Степанівна раділа, що трави знов нап’ються магії небес і стануть ліками.

– Дитино, ти куди?

– Пройдуся до копанки.

– Так дощ.

– Нічого, не розмокну.

Вода, вода, вода – у небі, у повітрі, на землі. Невже в ній і зародилося життя? Шумить, відповідає: «зародилось». Жінка нахилилася до копанки й зазирнула, аби пересвідчитись, що відображення ще є, а поруч дощ вмивав заплутане в травах літо, минув неповний рік – вона Є.

«Людині дано не більше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити. То був мій шлях, тепер я це знаю й у свою хвилину піду – не озираючись, без прокльонів, з молитвою за тих, кого любила чи ненавиділа, ще заберу гріхи й залишу по собі Любов – щоб світ став кращим».

Лариса закрила записи, перев’язала стрічкою й віддала воді, опустивши зошит на саме дно копанки.

– Прощавайте.

– Дитино, там до тебе.

– Хто?

– Не знаю.

Крізь водяну стіну дивились очі, такі жадані очі. ВІН.

– Як?

Костянтин загорнув в обійми.

– Я тебе знайшов.

Марія Степанівна дивилася на