Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

обладунку. Одразу за ним тримався другий панцирний, ззаду наближалися двоє вершників у простому бурому одязі — безсумнівно, пахолки.

Нільфгардець у крилатому шоломі виїхав назустріч, стримуючи гнідка, танцюючою риссю. Зброєносець його помацав руків’я меча, розвернувся на кульбаці.

— Стати ззаду й пильнувати дівчину! — гарикнув на Скиглика й Хватів. — Не втручати си!

— Я що, шелепа, — сказав тихо Скиглик, ледь тільки зброєносець віддалився. — Що я, шелепа, аби ся мішати в сварку панів з Нільфгарду…

— Буде бійка, Скиглику?

— Айно. Між Сверсами та Вархагенами родова ворожнеча й кривава мста. З коней. Стережіть дівку, бо в ній грошва наша й зиск. Як пощастить, то й усю нагороду за неї візьмемо.

— Варнхагени дівку-то мо теж шукають. Як переможуть, відберуть у нас ї… Нас тілько четверо…

— П’ятеро, — блиснув зубами Скиглик. — Один з пахолків із Сарди — то, гейби, свояк мій. Побачите, із бійки тієї зиск для нас буде, а не для панів-лицарів…

Рицар у блакитних обладунках натягнув вузду сивка. Крилатий устав навпроти. Товариш Блакитного під’їхав риссю, зупинився ззаду. Дивний шишак його оздоблений був двома пасами шкіри, що звисали з забрала й виглядали наче два величезні вуса чи моржеві ікла. Впоперек сідла Моржеві Ікла тримав грізну на вигляд зброю, що трохи нагадувала еспонтон[15], який носили гвардійці Цінтри, але зі значно коротшим держаком і куди довшим вістрям.

Блакитний і Крилатий обмінялися кількома словами. Цірі недочула — якими саме, але тон обох рицарів не залишав місця для сумнівів. Не були це приязні слова. Блакитний раптом підвівся у сідлі, різко вказав на Цірі, сказав щось голосно й гнівно. Крилатий у відповідь крикнув настільки ж гнівно, махнув рукою у броньованій рукавичці, наказуючи, схоже, Блакитному йти геть. І тоді почалося.

Блакитний всадив у сивка остроги й ринув уперед, вишарпуючи сокиру з петель біля сідла. Крилатий поставив гнідка дибки, вириваючи із піхов меча. Втім, до того, як панцирні встигли стикнутися у бою, атакував Два Ікла, погнавши коня у галоп держаком еспонтона. Зброєносець Крилатого скочив на нього, вихоплюючи меча, але Два Ікла підвівся у сідлі й кинув йому еспонтон прямо в груди. Довге вістря із тріском пробило горжет і кольчугу, зброєносець крикнув несамовито й гепнувся з коня на землю, обіруч тримаючись за держак, вбитий аж по перекладину.

Блакитний і Крилатий зіткнулися зі стукотом і грюкотом. Сокира була грізнішою, але меч — швидшим. Блакитний отримав у плече, фрагмент воронованого наруча полетів убік, крутячись і вимахуючи ременем, вершник похитнувся у сідлі, на блакитному обладунку залисніли кармазинові смуги. Галоп розділив поєдинщиків. Крилатий нільфгардець розвернув гнідка, але тоді накинувся на нього Два Ікла, обіруч підносячи меч для удару. Крилатий шарпнув віжки, Два Ікла, керуючи конем тільки за допомогою ніг, промчав повз. Крилатий, утім, зумів у цей час рубанути його. На очах у Цірі бляха наплічника увігнулася, з-під бляхи бризнула кров.

Уже повертався Блакитний, вимахуючи сокирою, із криками. Обидва панцирні в розгоні обмінялися важезними ударами, розділилися. На Крилатого знову накинувся Два Ікла, коні зіткнулися, задзвеніли мечі. Два Ікла тяв Крилатого, розвалюючи наплічник та рондель[16], Крилатий вирівнявся й ударив справа потужним замахом у бік наперсника. Два Ікла хитнувся у сідлі. Крилатий підвівся на стременах і з розмахом тяв ще раз, між розрубаним, погнутим уже наплічником і шишаком[17]. Вістря широкого меча із гуркотом врубилося у залізо, зав’язло. Два Ікла вигнувся і затрусився. Коні зіткнулися, тупаючи і скрегочучи зубами по вудилах. Крилатий сперся на луку, вихопив меча. Два Ікла звис із сідла й упав під копита. Підкови дзенькнули по подавленому панциру.

Блакитний розвернув сивка, атакував, піднімаючи сокиру. Ледь управлявся із конем пораненою рукою. Крилатий помітив це, вміло підїхав до нього справа, підвівся у стременах для страшезного удару. Блакитний упіймав удар на сокиру й вибив меч з руки Крилатого. Коні знову зіткнулися. Блакитний був справжнім силачем, важка сокира в його руці здійнялася і впала, наче тростинка. На панцир Крилатого із гримотінням впав удар, від якого гнідок присів на задні ноги. Крилатий хитнувся, але втримався у сідлі. Раніше, ніж сокира встигла впасти вдруге, він випустив вуздечку й крутнув лівою рукою, хапаючись за важкий гранований буздиган, що звисав на петлі ременя, та навідліг гепнув Блакитного по шоломі. Шолом загудів, наче дзвін, і тепер уже Блакитний похитнувся у сідлі. Коні вищали, намагалися кусатися і не хотіли роз’їжджатися.

Блакитний, явно приголомшений ударом буздигану, зумів усе ж ударити сокирою, із гуркотом втрапивши супротивнику в нагрудник. Те, що обидва вони ще утримувалися у сідлах, здавалося справжнім чудом, але було просто заслугою високих лук. По боках обох коней стікала кров, особливо добре помітна на світлій масті сивка. Цірі дивилася із жахом. У Каер Морені навчили її битися, але вона не могла уявити собі, яким би чином могла противитися комусь із таких силачів. І парирувати хоча б один із настільки потужних ударів.

Блакитний обіруч перехопив держак сокири, глибоко вбитої у нагрудник Крилатого, згорбився і напер, намагаючись звалити супротивника з сідла. Крилатий з розмаху вцідив його буздиганом, раз, другий, третій. Кров бризнула з-під заборола шолому, на блакитний обладунок і на шию сивка. Крилатий ударив гнідого острогами, стрибок коня видер вістря сокири з його наперсника; Блакитний, що хилитався у сідлі, випустив держак сокири. Крилатий переклав буздиган у праву руку, налетів, страшенним ударом пригнув голову Блакитного до кінської шиї. Перехопивши вуздечку сивка вільною рукою, нільфгардець валив буздиганом, блакитний обладунок дзвенів, наче залізне горнятко, кров прискала з-під погнутого шолому. Ще один удар, і Блакитний, головою уперед, упав під копита сивка. Сивок відбіг, але гнідий Крилатого, як видно навчений, із брязкотом стоптав поваленого. Блакитний іще жив, про що свідчили розпачливі крики болю. Гнідий продовжував його топтати — із таким розмахом, що поранений Крилатий не втримався у сідлі й з гуркотом звалився поряд.

— Позабивали один одного, сучий хвіст, — простогнав Хват, який тримав Цірі.

— Панове лицарі, мор на них і зараза, — сплюнув другий.

Пахолки Блакитного переглядалися звіддаля. Один розвернув коня.

— Стій, Ремізе! — крикнув Скиглик. — Куди це ти? До Сарди? Спішно тобі під шибеницю?

Пахолки затрималися, один глянув, заслоняючи очі долонею.

— То ти, Скиглику?

— Я! Під’їжджай, Ремізе, не бій си! Лицарські сварки нам за ніц!

Цірі раптом облишила байдужість. Управно вишарпнулася із рук Хвата, кинулася бігом, дісталася сивка Блакитного, одним стрибком опинилася у кульбаці із високою лукою.

Може, й удалося б їй, якби не те, що пахолки з Сарди були в сідлах і на відпочилих конях.