Гай Свєтоній Транквілл - Життєписи дванадцяти цезарів

href="ch2-696.xhtml#id491">[696]. 2. Тоді розпустив суд і набрав з провінційних жителів легіони та допоміжні війська, крім війська, яке вже мав — один легіон, два кінні загони та три когорти. Із знатних мужів, поважних віком та мудрістю, зібрав щось на зразок сенату, і звертався до них в усіх важливих справах. 3. Із молоді вершницького сану набрав охоронців, що замість воїнів вартували його спальню, залишивши їм персні та назвавши їх “волонтерами”[697]. Розіслав едикти по провінціях, щоби усі й кожен приєднувався і долучався до спільної справи, як лиш можливо. 4. Приблизно у цей час, коли укріплювали місто, яке обрав для ведення війни, знайшли перстень роботи давніх майстрів із дорогоцінним каменем, на якому було зображення Вікторії з трофеями; згодом, у Дертозу прибило александрійський корабель із зброєю — без стернового, без моряків, без жодного пасажира: так що нікого вже не брали сумніви, що війну розпочато справедливо, чесно і за сприяння богів. Однак раптово все заледве не зірвалося. 5. Якось один із двох кінних загонів, каючись, що змінив свою присягу, намагався покинути Ґальбу, коли той саме наближався до табору — його ледве вдалося втримати у покорі. Також раби, яких з недобрим наміром подарував Ґальбі вільновідпущеник Нерона, вбили б його у вузькому проході до купальні, якби вони не почали говорити між собою “Як би нам не втратити нагоди”, — і коли їх запитали, про яку нагоду йдеться, то виказали її аж під тортурами.

11. До всіх негараздів долучилася також смерть Віндекса, що зовсім вибило Ґальбу з колії: він так зневірився, що заледве не наклав на себе руки. Але як тільки посланці принесли з Рима звістку про вбивство Нерона, і як дізнався, що всі присягнули йому, тоді склав повноваження легата, прийняв ім’я Цезаря і вирушив у дорогу, одягнувши плаща та повішавши на груди кинджала. Одягнув тогу не швидше, аніж покарали тих, які готували новий заколот — префект преторіанців Німфідій Сабін у Римі, легати Фонтей Капітор у Германії та Клодій Макр в Африці.

12. Слава про його жорстокість та жадібність випереджувала його. Міста в Іспанії та Галлії, що зволікали з приєднанням до нього, обклав незмірними податками, а в деяких навіть зруйнував мури; їх керівників та намісників скарав на смерть разом з дружинами та дітьми; золоту корону з давнього храму Юпітера висотою у п’ятнадцять фунтів, що якось подарували йому Тарраконці, переплавив та наказав стягнути із жителів три унції, яких не дорахувалися. 2. Цю славу і підтвердив, і навіть побільшив, коли дістався до міста. Тих моряків, яких Нерон перевів із веслярів до повноправних воїнів, повернув назад у попередній статус; а коли вони, протестуючи, почали вперто домагатися орла й відзнак, то не лише напустив на них кінноту, але й стратив кожного десятого. Когорту германців, яку колишні цезарі тримали для власної охорони і яка неодноразово доводила свою відданість, розпустив та відіслав на батьківщину без жодної винагороди, запідозривши її у прихильності до Гнея Долабелли, сади якого були поблизу табору. 3. Про нього всіляке розповідали — правдиво, чи й не зовсім: голосно застогнав, коли для нього влаштували розкішний бенкет; якомусь управителю, що приніс йому короткий список витрат, за старанність та пильність подав тацю з квасолею на знак подяки; захоплюючись грою флейтиста Кана, власноруч подав йому п’ять динарів із власної скарбниці[698].

13. Тому й прихід його сприйняли не надто радо, а коли вперше появився в театрі, і в ателланській виставі заспівали “Прийшов Онисим із села”, усі глядачі підхопили вірша й співали в один голос кілька разів поспіль, відповідно жестикулюючи при цьому.

14. Тому користувався більшою прихильністю й авторитетом ще до того, як здобув повноваження, хоча є багато свідчень про нього як про чудового правителя: однак усі вони блякнули перед ненавистю до протилежних його вчинків. 2. Керували ним троє чоловіків, що жили разом з ним на Палатині й ніколи не відходили від нього, за що у народі їх називали “педагогами”[699]. Це були Тит Віній, легат в Іспанії, незмірно захланний, Корнелій Лакон, що з помічника судді став префектом преторіанців, невимовно зухвалий та обмежений чоловік, та вільновідпущеник Ікел, що незадовго перед тим отримав золотий перстень та прізвисько Марціан і домагався вищого вершницького ступеня[700]. Настільки довірився і віддався цим безмежно негідним та підступним людям, що ледве залишався собою: то дріб’язковий та скупий, то марнотратний та розпущений, що зовсім не пасувало правителю, якого вибрав народ, та ще й такого віку. 3. Деяких відомих мужів з обох санів стратив без суду за мінімальну провину. Дуже рідко надавав римське громадянство, а право трьох дітей[701] дав лиш одному чи двом, та й то тільки на певний короткий час. Суддям, що просили додати шосту декурію, не тільки відмовив, але й позбавив їх права не збиратися на засідання взимку і на початку року, яке благочинно надав їм Клавдій.

15. Вважали також, що він збирався обмежити сенаторські та вершницькі посади дворічним терміном і давати їх лише тим, хто відмовляється від них та ухиляється[702]. Залучивши п’ятдесят римських вершників, відкликав усі подарунки, що пороздавав Нерон, дозволивши власникам залишити собі не більше, ніж десяту частину: а якщо актори чи атлети колись навіть продали свої подарунки та встигли вже витратити кошти і не могли їх виплатити, наказав забрати подарунки у покупців. 2. Натомість своїм друзям та вільновідпущеникам дозволяв усе — за певну плату або й задарма: накладати чи зменшувати податки, карати невинних чи прощати винних. Та навіть більше: коли римський народ вимагав покарати Галота й Тигелина, то він залишив тільки їх, найзлісніших з усіх Неронових поручників, і до того ж, надав Галотові високу керівну посаду, а захищаючи Тигелина, видав едикт, у якому дорікнув народові за жорстокість.

16. За все це майже всі сани тримали глибоку образу на нього, однак найбільше ненавиділи його воїни. Воєначальники, покладаючись на слова Ґальби, обіцяли воїнам винагороду значно більшу, аніж звичайно, за те, що вони присягнуть на вірність за відсутності самого імператора, а він згодом не тільки не дотримав обіцянки, але й погорджував, що звик не купувати воїнів, а набирати, — і саме тим налаштував усіх воїнів проти себе. Зрештою, залякуваннями й неприязню настроїв проти себе й преторіанців, бо звільняв багатьох, підозрюючи їх у спільництві з Німфідієм. 2. Однак найбільше шуму підняло військо у Верхній Германії, через те, що не заплатив їм за велику послугу в боротьбі з галлами й Віндексом. Вони перші зважилися підняти бунт: у