Тесс Геррітсен - Двійник

Скоро приїдуть криміналісти, за ними — преса. Завжди ця клята преса.

Саме час привести себе до ладу і взятися до роботи.

Мора вийшла з автомобіля в спалахи камер, що дезорієнтували, та простягнуті мікрофони. Патрульне авто блимало синіми й білими вогнями, освітлюючи натовп свідків, котрі зібралися за периметром поліційної стрічки. Вона не вагалася, не давала ЗМІ жодного шансу налетіти на себе — швидко рушила до будинку, кивнула копу, який охороняв місце злочину.

Він збентежено кивнув їй у відповідь.

— Ем… доктор Костас уже тут…

— І я теж, — відповіла Мора, пірнувши під стрічку.

— Доктор Айлс?

— Він у будинку?

— Так, але…

Мора йшла далі, знаючи, що він її не зупинить. Її владний вигляд давав таке право доступу, яке мало хто з копів наважувався оскаржити. Перед дверима вона зупинилася, надягаючи рукавички та бахіли — необхідні модні аксесуари там, де йдеться про кров. Тоді ввійшла всередину, де криміналісти ледве зміряли її поглядом. Вони всі були знайомі, і не мали жодної причини оскаржити її присутність. Тож Мора безперешкодно зайшла з передпокою до вітальні, побачила закривавлений килим і розкидане медичне сміття, що лишила по собі команда парамедиків. Шприци, розірвані обгортки, криваві марлеві пов’язки. Тіла не було.

Вона рушила далі коридором, на стінах котрого жорстокість лишила свій слід. З одного боку — фонтан артеріальної крові. З іншого — краплі з леза переслідувача.

— Док? — З іншого боку коридору стояла Ріццолі.

— Чому ви не викликали мене? — запитала Мора.

— Цю справу взяв Костас.

— Це я вже почула.

— Ви не мусите тут бути.

— Треба було мені сказати, Джейн. Повідомити мені.

— Ви не будете цим займатися.

— Це стосується моєї сестри. Стосується мене.

— Саме тому ця справа не ваша. — Ріццолі рушила їй назустріч, дивилася незмигно. — Я не повинна вам цього розповідати. Ви знаєте.

— Я не прошуся бути судмедекспертом у ній. Я обурена, що мені не повідомили.

— Не мала змоги, ясно?

— Це така причина?

— Це правда, чорт забирай! — махнула Ріццолі на кров на стінах. — Маємо тут двох жертв. Я не обідала. Не вимила кров з волосся. Заради Бога, я навіть у туалет зайти часу не мала. — Вона відвернулася. — Мені є чим зайнятися, крім того, щоб пояснювати вам щось.

— Джейн.

— Ідіть додому, док. Дайте мені робити свою справу.

— Джейн! Мені дуже прикро. Не треба було всього цього говорити.

Ріццолі розвернулася до неї, і Мора побачила те, чого до цієї миті не помічала: порожні очі, понурі плечі. «Вона ледве на ногах стоїть».

— Мені теж прикро.

Детектив подивилася на криваву стіну.

— Ми от настільки його пропустили, — сказала, звівши вказівний та великий пальці. — Наша команда чатувала на вулиці, стежила за будинком. Не знаю, як він помітив їхнє авто, але проїхав точно повз них і повернувся із заднього двору. — Вона похитала головою. — Він якось дізнався. Знав, що ми його шукаємо. Тому Ван Ґейтс став для нього проблемою…

— Вона його попередила.

— Хто?

— Амальтея. Це мала бути вона. Дзвінок, лист — щось передане через охоронців. Вона захищає спільника.

— Гадаєте, вона достатньо свідома, щоб так учинити?

— Саме так. — Мора завагалася. — Я вчора їздила до неї.

— І коли збиралися мені про це розповісти?

— Вона знає секрети про мене, має відповіді.

— Та до неї голоси говорять, заради Бога.

— Ні, це не так. Я впевнена, що вона цілком нормальна і точно знає, що робить. Вона захищає спільника, Джейн. І ніколи не викаже його.

Ріццолі помовчала, дивлячись на неї.

— Може, вам краще на це подивитися. Щоб знати, з чим ми маємо справу.

Мора пішла за нею до кухні та спинилася в дверях, ошелешена побаченою різаниною. Її колега, доктор Костас, який схилився над тілом, здивовано озирнувся на неї.

— Я не знав, що ви хотіли це взяти.

— Я тут із іншої причини. Просто мала побачити… — Вона подивилася на Теренса Ван Ґейтса й важко глитнула.

Костас підвівся.

— Він діяв збіса вправно. Немає ран від самозахисту, ніщо не вказує на те, що жертва взагалі мала змогу відбиватися. Один розріз, від вуха до вуха. Підійшов іззаду. Розріз починається зліва трохи вище, тоді перетинає трахею та закінчується справа трохи нижче.

— То нападник праворукий.

— І сильний. — Костас нахилився, м’яко повернув голову тіла назад, відкривши хрящ, що поблискував. — Дійшов аж до хребта.

Він відпустив голову, яка повернулася на місце, й краї рани зійшлися, немовби в поцілунку.

— Це страта, — прошепотіла Мора.

— Схоже на те.

— Друга жертва… у вітальні…

— Дружина. Померла в лікарні годину тому.

— Ця страта вийшла не такою ефективною, — сказала Ріццолі. — Ми думаємо, що спочатку вбивця взявся за чоловіка. Може, Ван Ґейтс чекав візиту. Може, навіть сам упустив його до кухні, гадаючи, що йдеться про справи. Але нападу він не чекав. Немає ознак боротьби чи самозахисту. Він розвернувся до вбивці спиною й помер, як ягня на закланні.

— А дружина?

— З Бонні вийшло інакше. — Ріццолі дивилася на Ван Ґейтса, на фарбовані жмутки пересадженого волосся, цей символ пихи старого чоловіка. — Гадаю, Бонні натрапила на них випадково. Вона заходить на кухню, бачить кров. Бачить свого чоловіка на підлозі, з мало не перерубаною шиєю. Убивця теж тут, досі з ножем у руках. Працює кондиціонер, вікна зачинені, у них подвійні панелі, непроникні. Тому наші спостерігачі трохи далі по вулиці не почули б її криків. Якби вона взагалі спромоглася закричати.

Ріццолі розвернулася до дверей, що вели в коридор. Зупинилася, наче побачивши, що там стоїть мертва жінка.

— Вона бачить, як убивця йде на неї. І на відміну від чоловіка вона відбивається. Поки ніж летить на неї, усе, що вона зможе, — схопити рукою лезо. Воно порізало їй долоню, пройшло крізь шкіру, зв’язки, аж до кістки. Так глибоко, що перерубало артерію.

Детектив указала рукою у двері.

— Вона біжить туди, з руки тече кров. Він мчить за нею, затискає її у вітальні. Навіть тоді вона відбивається, намагається відвести ножа руками. Але він робить ще один удар, по горлу. Розріз не такий глибокий, як на шиї її чоловіка, але цього достатньо. — Вона подивилася на