Лі Бардуго - Руїна та відновлення, Лі Бардуго

вівтарі на кшталт тих вирізьблених у горах, які нам випадало бачити поблизу Двох Столбів; усім страшенно кортіло отримати якісь докази того, що ми на правильному шляху. Та, схоже, єдиний урок, який для нас приготував камінь, — нагадування, що міста розквітають, занепадають і забуваються. «Ти живеш однією миттю. А я — тисячею». Можливо, я проживу достатньо довго, аби побачити, як обернеться на порох Ос Альта. А може, скористаюся власною силою проти себе й покладу всьому край. На що це буде схоже, коли кохані люди покинуть цей світ? Коли не залишиться жодних таємниць?

Ми дійшли до кінця шляху, де він зникав під купою поваленого каміння, порослого травою та жовтими польовими квітами. Залізли нагору, і, опинившись на вершечку, я відчула, як мороз пішов поза шкірою.

Здавалося, наче з краєвиду висотали всі кольори. Поле перед нами вкривала сіра трава. До небокраю тягнувся чорний гірський хребет, порослий деревами з гладенькою, блискучою, мов відполірована підлога, корою та кутастими безлистими гілками. Однак наймоторошнішим було те, як саме вони росли — ідеальними витягнутими рядами, на однаковій відстані, наче хтось висадив їх із надзвичайною ретельністю.

— Це якось неправильно, — зауважив Горшов.

— То солдатські дерева, — пояснив Мал. — Вони так ростуть, наче вишикувалися шеренгами.

— І ще одне, — додав Толя. — Це Попелястий ліс. Портал до Цери Хуо.

Мал витяг мапу.

— Не бачу її тут.

— Це легенда. Тут була різанина.

— Якась битва? — перепитала я.

— Ні. Вороги привели сюди шуанський батальйон. Військовополонених.

— Які вороги? — не зрозумів Горшов.

Толя здвигнув плечима.

— Равканці, фієрданці, а може, інші шуанці. Це трапилося в сиву давнину.

— І що з ними сталося?

— Вони голодували, а коли це стало нестерпним, накинулись одні на одних. Легенда стверджує, що ті, хто вижили, посадили дерева на честь кожного з побратимів. І тепер вони чекають, коли подорожні підійдуть занадто близько, аби зімкнути своє гілля й востаннє поласувати.

— Чарівно, — буркнула Зоя. — Нагадай мені ніколи не просити тебе розповісти мені казочку на добраніч.

— Це просто легенда, — заперечив Мал. — Я вже бачив такі дерева поблизу Балакірєва.

— І вони там ось так ростуть? — здивувався Горшов.

— Ну, не зовсім…

Я прикипіла поглядом до тіней у гаю. Дерева справді скидалися на військо, що наступає на нас. Схожі історії я чула про ліси поблизу Дуви, буцімто там під час довгих зим дерева хапають і їдять дівчат. «Забобони», — переконувала я себе, проте робити наступний крок на той бік пагорба не хотілося.

— Дивіться! — вигукнув Горшов.

Я прослідкувала за його поглядом. Серед глибоких тіней між деревами рухалося щось біле — тріпотливий силует ковзав угору і вниз серед гілля.

— Он ще одне, — видихнула я, показуючи туди, де замерехтів, а тоді розтанув білий вихор.

— Не може бути, — промовив Мал.

Між деревами з’явився ще один силует, потім ще.

— Мені це не подобається, — зізнався Горшов. — Нітрохи не подобається.

— Ой, заради всіх Святих, — фиркнула Зоя. — Ви справжні селюки.

Дівчина змахнула руками, й несамовитий порив вітру про­рвався між горами. Білі силуети наче позадкували. А Зоя зігнула руки, і створіння зі стогоном майнули до нас білою хмарою.

— Зоє…

— Спокійно! — кинула Верескунка.

Я змахнула руками, щоб відігнати жахіття, яке вона притягла до нас. Хмара вибухнула. І розлетілася невинними лусочками, що попадали на землю навколо.

— Попіл? — Я витягла руку, намагаючись упіймати його пальцями. Він був дрібний і білий, кольором схожий на крейду.

— Це просто якесь природне явище, — сказала Зоя, змушуючи попіл знову злетіти вгору ледачими спіралями.

Ми ще раз подивилися на пагорб. Білі хмари продовжували насуватися, мінячись, однак тепер ми знали, що це, і вони вже не здавалися такими лячними.

— Ви ж не думали, що це привиди? — спитала Зоя.

Я зашарілась, а Толя відкашлявся. Зоя закотила очі й упевнено рушила до пагорба.

— Навколо самі ідіоти.

— Вони були схожі на привидів, — сказав мені Мал, здвиг­нувши плечима.

— І досі схожі, — пробурмотіла я.

Поки ми підіймалися, вітер налітав химерними поривами, спекотними і враз холодними. Хоч там що казала Зоя, гай був моторошною місциною. Я виривалася з чіпкого гілля дерев і намагалася не зважати на сироти, якими вкрилися руки. Щоразу, коли навколо нас здіймався білий вихор, я підстрибувала, а Онкет на плечі Горшова починала сичати.

Діставшись нарешті вершини, ми побачили, що дерева вишикувались аж до краю долини, проте там їхні гілки були вкриті соковитим пурпурним листям і їхні лави простягалися краєвидом, наче складки вбрання якогось Творця. Але ми застигли на місці не через це.

Перед нами височів стрімчак. Він скидався радше не на частину гори, а на стіну велетенської цитаделі. Темна й громіздка, майже пласка нагорі скеля була насиченої металево-сірої барви. Біля її підніжжя марніло хитросплетіння засохлих дерев. Скелю розривав навпіл ревучий водоспад, який впадав у таке чисте озеро, що ми бачили камінці на дні. Воно простягалося майже на всю