Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

ти робиш?! — просичав Кіпс. Укриті інеєм пір’їни стирчали на його каптурі, наче вусики якоїсь комахи. — Це не найкоротший шлях!

— Мені не подобається той чолов’яга на вулиці, — пояснив Локвуд. — І до того ж він там не сам-один, бачиш? Ще двоє дорослих і одна дитина... Ми повинні будь-що обминути їх. Доведеться кружляти.

Сказати це, одначе, було простіше, ніж зробити. Вулиці більше не порожнювали — кожною з них щось пересувалось у тумані. В отворах вікон з’явились темні постаті, що нерухомо зирили в небо, а в замерзлих пісочницях скраю міських парків заворушились крихітні дитячі фігурки. На зупинках почали шикуватись черги дорослих постатей — вони, напевно, чекали автобусів, які ніколи не приїдуть. Тротуарами вирушили чоловіки в ділових костюмах і краватках, жінки — з невидимими дитячими візками. І все це було мовчазне, сіре, немов на вицвілій старій фотографії; обличчя примар біліли, наче кістки. «Загублені душі», — згадала я слова черепа і зрозуміла, що він мав рацію. Вони загубились у часі й просторі, загубили самі себе, повторюючи без усякого глузду одні й ті самі дії.

Ми старанно оминали мешканців темного міста, проте від нескінченних кружлянь скоро втомились і почали блукати. Нещадний холод і напруження просто-таки жерли нашу енергію, й від цього не рятували навіть накидки. Сам Локвуд стишив ходу, а Джордж, і без того кволий після хвороби, взагалі ледве переступав ногами. Мені довелось узяти його під руку.

— Мені не подобається, Люсі, що ми залишаємо по собі сліди, — трохи згодом прошепотів він.

— Тобто сліди наших ніг? — перепитала я. Подекуди на бруківці видніли ледь помітні відбитки чиїхось босих ніг, на тлі яких відразу впадали в око глибокі, чіткі сліди наших чобіт.

— Їх також. А найголовніше, пару, — пояснив Джордж. І це була чистісінька правда. Наші вкриті памороззю накидки спалахували сріблястими язичками полум’я під натиском надприродного холоду, і в повітря здіймались хмаринки сірої пари, що пливли за нами. — Боюся, що вони можуть зачути цю пару. Скажімо, нанюхати.

— Так, я згодна, — кивнула я.

— У нас, до речі, є зброя, — зауважив Кіпс, який почувався, здається, краще за нас усіх. Кожне перехрестя він долав першим і часто виходив у розвідку. — У мене, скажімо, збереглась каністра з магнієм, а ще є рапіри...

Я хитнула головою. Мої руки й ноги обважніли, я засапалась.

— Тут усе по-іншому, Квіле. Не так, яку нас. Коли ми з Локвудом раніше побували тут, то я пробувала кинути каністру, й нічого не вийшло. Я навіть не знаю, чи допоможе тут рапіра. Повір мені: якщо нас помітять, залишиться хіба що тікати.

Ми вийшли туди, де в нашому Лондоні починалась широка, залюднена Оксфорд-стріт. Будинки тут стали вищі, туман стелився між ними, наче вода в білій лагуні. Фасади крамниць і готелів узялися глибокими тріщинами; деякі з них тяглись аж до бруківки й зламували асфальт, шматки якого виступали з туману вгору, мов акулячі плавці. Тут мерців стало ще більше, пересувались вони швидше й здавалися схвильованішими. Кілька разів нам довелося ховатись у темних дверях будинків, пропускаючи повз себе сірі постаті. Проте духи, якщо й помічали наші сліди, ніяк не реагували: відчувалося, що їх вабить до себе щось дужче, важливіше.

Що саме це було, ми довідались трохи згодом. Ми вийшли на відкриту площу, де з клаптиків промерзлої землі стриміли темні, без жодного листка дерева. Площу зусібіч оточували високі конторські будинки, а біля них зібрався величезний натовп мерців. Огорнуті густим туманом, вони стояли спинами до нас, проте ми могли виразно розгледіти, як по-різному були вбрані ці чоловіки, жінки й діти. Вони не стояли нерухомо, а увесь час тупцяли й переходили з місця на місце, а їхня увага була прикута до якоїсь темної й водночас переливчастої речі, що висіла перед ними.

Хоч ми вже ледве плентались і подолали хіба що пів дороги до Будинку Фіттес, нам залишалось тільки зупинитись і спостерігати за тим, що тут відбувається.

Якщо ви запитаєте мене, що то за річ висіла в повітрі, я відразу скажу вам, що то були двері, щоправда, химерні, не подібні до жодних дверей у світі. Вони видніли невисоко над землею, просто в центрі тієї невеличкої площі. Ці двері не мали ніяких прикрас, просто чорний прямокутник та й годі. З одного боку, щоправда, цей прямокутник скидався майже на овал, а з іншого здавався пласким, наче аркуш паперу. Проте з усіх боків краї цих дверей залишались розмитими, нечіткими, ніби зітканими з повітря, в якому висіли ці двері. Посередині дверей мерехтіло щось подібне до зірочок. Зараз я спокійно розповідаю про це диво, а тоді воно неабияк приголомшило нас. Заціпенівши, ми стояли скраю площі й далі спостерігали за цим химерним видовищем.

— Це Джерело? — прошепотів Кіпс. — Двері додому, до нашого світу? — він облизав свої змерзлі вуста. — Вони так ваблять мене до себе...

— Це не Джерело, — заперечила Голлі. — Це щось інше.

— Здається, за цими дверима схована якась принада для них, — зачаровано промовив Локвуд. — Погляньте, вони хочуть потрапити туди, але не можуть.

І справді, мерці докладали шалених зусиль, щоб наблизитись до дверей у повітрі, однак їх стримувала якась перепона. Цією перепоною виявилась потворна огорожа — срібляста, блискуча, явно змайстрована людськими руками. Вона нагадувала сітки, які ми носимо з собою для запечатування Джерел, тільки її було зроблено не з кілець, а з маленьких шпичаків, на вістрях яких мерехтіли білі вогники. Поки ми дивились на це, один з привидів на площі не втримався, вибіг із натовпу й кинувся до огорожі. Щось вибухнуло, спалахнуло, привид упав на спину й заборсався. На вістрях шпичаків затремтіли нові білі вогники, а натовп схвилювався ще дужче.

— Це робота Маріси, — прохрипів Джордж. — Нам було цікаво, де вона бере для себе плазму. Тепер ми це знаємо.

— Вони в пастці, — підхопила я. — Бідолахи. Вони не можуть вибратися звідси...

Мені стало шкода цих горопашних привидів і водночас украй закортіло підібратись якнайближче до цих дверей у повітрі. Я розуміла, що це небезпечно, що я опинюся серед натовпу збуджених мерців... І все-таки ступила крок уперед. Квіл і Голлі зробили те саме.

— Стривайте! — Локвуд шаленим зусиллям волі відірвав погляд від дверей. — Озирніться!

Його крик розвіяв чари, що огорнули нас. Ми обернулись. На вулиці, якою