Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

Подібні дивацтва в малому селі одразу ж стають відомі усім жителям. Тож деякі молоді та дурні почали спочатку тихенько, але з кожним днем дедалі голосніше коментувати поведінку жінки:

– А ви чули сьогодні той крик?.. Знов у Кори, теслярської дружини, стріха не в той бік нахилилася! Вчора знов лазила на гору. Хтозна, може сьогодні знов витиме, мов собака, гайда подивимося?!

Маленький Грегор, що порав курей в льосі та пречудово чув цей, не надто й стриманий, шепіт з-за сусідського паркану, гнівно засопів та, пхнувши ногою мішок з просом, кинувся був до виходу з льоху. Але його втримали. Мати схопила його за руку. І відтиск божевілля у її очах кудись зник.

– Чим менше людина розуміє, Грегоре, тим більше вона зла. – Сказала сину жінка. – І мені б дуже не хотілося, щоб мій любий син опускався до якихось дурників.

На це хлопець буркнув, що за маму він може разочок і побути дурником, але добряче відгамселити клятих сусідів. Мати лишень посміялася.

– Докорми, будь-ласка, наших курочок. А я зараз принесу нам молочка з медом, як ти любиш.

Кора, дружина тесляра, погладила власного сина по голові, посміхнулася йому ніжно – і попрямувала до виходу з льоху. Ця посмішка, така тепла, щира та ніжна, в той момент чомусь змусила Грегора шмигнути носом і витерти похапцем очі. Та хіба можна звинувачувати в чутливості дитину, коли лишень згадка про посмішку в тому старому льосі змушувала сльозитися навіть очі двохсотрічного Архімага?..

Вона була такою гарною в своєму простенькому платті. Із волоссям, обережно захованим в хустку. Фарбованим дерев’яним намистом на шиї. І широким браслетом із гілочок мирту, котрий так подобався Грегору і залишав після кожного материнського доторку пам’ятний аромат.

В той день Грегор був останнім, хто бачив Кору в здоровому глузді і живою. За півгодини батько хлопчика знайшов дружину у хаті. Та лежала на підлозі, а поруч лежав розв’язаний мішечок з щурячою отрутою.

В пам’ять про останню розмову з матір’ю, Грегор і пальцем не чіпав сусідських дітей. Але й року в тих трьох хлопців не було, щоб вони не зламали собі руку-ногу, просто йдучі по рівній, сільській дорозі. То камінчик під чоботом, то корінь на шляху вилізе – всяке буває…

– Трясця, ну його все. – Здригнувся в плетеному кріслі Архімаг Землі і Життя, барон Грегор Грейткіллс. Напівмедитативний стан, що охопив його після другого літрового горнятка грейткіллської ромашки повернув до життя деякі давно забуті спогади.

– Мами вже давно  нема. – Сказав собі в голос чарівник. – Як і решти сім’ї. А от замок і села себе самостійно не відновлять.

Сили, витрачені на ослаблення прокляття над замком Хейзел, відновилися вже майже на половину. А отже, подумав Грегор, час знову братися до роботи.

Горнятко лишилося стояти на люб’язно підставленому корені молодого меллорна, а сам Архімаг направився на огляд внутрішнього двору замку. І магічний браслет з увіковічених в сріблі гілочок мирту тихенько бринів на його руці.