Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

ГЛАВА 29 СЕРГІЙ

А шоб ти луснув, любий мій друже, Рома! Такого сюрпризу я від тебе не чекав. Думав, фірми у нас різні, Лільки нема, не буде що ділити, ніщо не стане між нами… Ой, не кажи «Гоп!», поки дупу перестрибуючи не заб’єш….  А Ніна, доця рідненька, завжди слухняна, взяла й пішла жити до нього. ЖИТИ!  Чухаються кулаки. Хто б знав, як сверблять.

—    Було б дев’ятнадцяте століття, Нінку в монастир на перевиховання до монашок, а Ромку на дуель. Убивати б не став, а так, пострахав, щоб не бісив. Друг і кум мені  називається,- не помітив, як уголос сказав. Я взагалі останнім часом себе не впізнаю. З відображенням у дзеркалі можу говорити. Десь читав, що так можуть робити лише люди, у яких повна гармонія з самими собою.

—     Слава Богу, що не дев’ятнадцяте, - почув коментар від Свєти, що сиділа поруч і в телефоні начебто залипала, а сама за мною краєм ока стежила.

—    Що ти думаєш з цього приводу?  - нарешті вирішив спитати Свєту. Унікальна жінка: не преться зі своїми «копійками» в ситуацію, мовчки дивиться на все збоку, лише заспокоює й бачу, скоріше, відчуваю, - переживає. Більше, що я злечу з котушок і  щось зроблю, за що буде соромно потім. І тут захотілося мені знати її думку.

—    Чесно кажучи, чекаю весілля, - тиць –пердиць і вам драстє! В тихому омуті… всяка нечисть заховалася, і моя ненаглядна там теж сидить, причаїлася, чекає шабашу.

—     Тобто ти думаєш, що це нормально, коли чоловік – одноліток батька? – гну свій аргумент, який у голові, та що в голові, в усіх частинах тіла не вкладається.

—    Серьожа, не кип’ятись, - гладить по спині, масажує  плечі й лагідно-котячим голосом оксамитом вкладає до вух: -  Мені теж спочатку видалося дивним, але потім я придивилася і… між ними є те, до чого пари йдуть роками.

—    Що, аж свербить знати, є між ними? Про що я не знаю? – після її вмілого масажу злість пройшла, лишилася невтамована цікавість.

—    Взаєморозуміння й довіра. Безмежна довіра. Інфініті…

—    Що-о-о-о!? Він їй інфініті купив?

—    Ні, не машина. Інфініті - це  безмежність у просторі. Вони знають один одного прекрасно.  У нього досвід і сила, забезпеченість  і необмежене бажання зробити її  щасливою.  А вона для нього на зразок Мадонни. Як це не дивно звучить, але при такому розкладі вік не має значення.  З усіх правил є винятки. Їхня родина буде незвичною, але якщо їм буде комфортно, то чому б і ні?

—    Ти б для Таньки  такого, як Рома, чоловіка побажала б? – вирішив перевести на  особистості.

—    Ага, - здивувала Свєта. Навіть не думаючи відповіла. Я аж заревнував.

—    Тобі Ромка настільки сильно подобається? – мене аж скривило.

—    Як людина, Серьожа.  Ідеал мого чоловіка – ти,- і закрила рота поцілунком, щоб я взагалі забув, чого розпочав цю дурну дискусію. Я забув, але  ненадовго.

Ледве  пережив суботній день. Як ідіот, їздив слідом за  Ніною, поки вона вела екскурсію. На відстані, щоб не помітила.  Роздивлявся  красоти Києва, але більше милувався донечкою. Яка ж вона гарна! Така щаслива! Невже дійсно закохана?  А якщо помиляється? Моя місія зупинити це божевілля. Я ж тато!

 Заїхав до матері, продукти завіз. Вона попросила малинку забрати. Блін, відро малинки. Куди його?

—    Трошки Света  з’їсть, трошки Таня з Ніною, що там тієї малини, у цьому році погана вона, варення ні з чого робити навіть,- бідкалася мама, обв’язуючи марлею відро.

—    У вас ще з попередніх років того варення – у погребі не вміщається, - критику мама не любить. Зле зиркнула і  в руки мені відро з  пахучими ягодами тиць. – Відро привезеш назад. Саме це, воно зручне! Я до нього звикла!

—    А якщо точно таке, але інше? – люблю її здивований погляд.

—    А це куди дінеш?- питання в лоб.

—    Мало чого. Поламається, наприклад… За Ніну не ручаюсь. Що малинку попробує.  Не вдома живе… - у кого шо болить, той про те й говорить. А мій біль – відсутність доньки вдома.

—    А де? – брови домиком на лоба полізли, очі благально-здивовано вирячилися, аж зморшки коло очей розгладилися.

—    У Роми! – чекаю реакції. А її нема. Вірніше, не така, як чекав,  – брови на місце стали, очі примружилися й зморшки теж повернулися. Посміхнулася навіть.

—    Тю, я вже дурного намислила.  Мо й краще, хай живуть, коли люблять. То завезеш  і їм трохи малинки. Я для себе лишила дволітрову баночку, але ягоди ще завтра настигнуть, собі назбираю. На ось Ніні баночку малинки завезеш,- і тулить мені ту баночку до рук.

—    Мамо, я  якщо туди сунуся, Рома інвалідом може стати, - не перебільшую, боюсь свого некерованого організму.

—    Нічого не знаю, дитині треба вітаміни. Завезеш! Викладе нехай кудись малину й баночку назад мені, як наступного разу їхатимеш, привезеш. Мені банки нада!

—    Нашо? – повна хата банок, і все одно не вистачає.

—    На варення. Он ще яблука вродять попереду, грушки, сливки… То ще роботи й роботи. Поняв?

   З мамою завжди розмова була коротка. Спробуй сказати «не поняв». Баночкою по голові можна отримати.

Спочатку хотів привезти ту малину, під дверима поставити й поїхати, але вчасно зрозумів, що маю привід  вигребти доньку з нахабних лап Ромки-зарази. План був такий: дзвоню, двері відчиняє Ромич, з розгону отримує в диню й ще кілометр мого батьківського невдоволення у вигляді відбірного мату. На епітети я б не поскупився …для кращого друга. Далі хапаю Нінку, заштовхую в машину, везу додому… їсти малину. Скажете диктатура? Нехай і так, зате порядок і донька вдома.

 Усе пішло не так на етапі, коли двері відчинила Лідія Миколаївна. Руки у борошні, на кінчику носа теж борошно. Злість як рукою зняло. Розсмішило…

—    Серьоженька, як чудово, що ти  приїхав, - запустила мене вона до  двору, провела на кухню, де така ж сама у борошні  Ніна, а на столі викладені заготовки вареників. – Будеш варенички з вишнями? Ми тут  з Ніночкою вирішили почаклувати на кухні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍