Олександр Віталійович Красовицький - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

колоні. Думали, що пропустять. У голові точно нічого немає. Наші також дивувались. Який дурень буде таке робити? Автомобіль помалу зменшив швидкість і зупинився. У ньому — ці два ідіоти. Один із них був у тренувальному таборі під Києвом. У нашому батальйоні. Проходив тренування. Вивідував інформацію. Заприятелював із багатьма. Таких шпигунів було багато. Ходять біля тебе. Їдять поряд. Сплять під одним дахом. І ніхто нічого не підозрює. Такі реалії сучасної війни.

Упізнавши своїх знайомих, сепаратист із широкою посмішкою на лиці вітається з «побратимами». Сусід по машині явно нервує. Не такий розкутий як товариш. Починається ненав’язлива розмова. Задаються прості питання. Згадуються будні в Нових Петрівцях. Для повної ідилії не вистачає ще сісти спокійно за столик і випити по філіжанці кави...

Прощальне рукостискання. Нервовий товариш також стає спокійнішим.

— Ребята, а вы вообще куда едете?

— Та тут недалеко... За боеприпасами едем. Парни с блок­поста попросили. Говорят, заканчиваются.

Показує рукою в бік, куди ми маємо атакувати.

Кілька секунд німого шоку і... обоє вже змінюють свій статус на полонених. Хороший початок.

Поряд — командир першої штурмової роти «Тур». Зараз він очолює нашу північну групу і керує штурмом. Розмовляє голосно, тому можна зрозуміти, що нас тут чекає.

Ситуація така: перед нами два кілометри асфальтованої дороги. Обабіч ростуть дерева заввишки метрів десять. Усе поросло густими і непрохідними чагарниками. Ходіння по хащах категорично заборонено. Там можуть бути заздалегідь виставлені ворогом «розтяжки» або міни. Уся ця картина утворює такий собі природний тунель. У кінці — ворожий блокпост. Це і є наша ціль.

* * *

Піша штурмова колона готова вирушати. Мені випало місце в «пер­шому ряді». Нам допомогли встановити гранатомет наверх «танка». Сиджу біля нього. Поряд — «Амбал». Цікаво, кого вб’ють першим? Якщо у ворога є хороший снайпер, «екскурсія» для нас закінчиться швидко.

«Танк» попереду. По боках і з тильного боку йде піхота. «Камаз» — серед них. Іде поряд з нами, щоб вчасно віддавати команди.

Усі мої відчуття вкрай загострені. Вдивляюсь у ворожий блок­пост. Нічого не бачу. Навіть найменшого руху. Відстань завелика, і я не орел.

Ідемо повільно. Справа — дуже високий солдат у бронежилеті, зі снайперською гвинтівкою. Це — «Сімьорка». Командир взводу снайперів. Голос у нього такий же гучний, як і зріст. У батальйоні одиниці таких здорованів, тому він легко запам’ятовується і вирізняється з-поміж натовпу.

Весь час оглядаюсь назад. Відганяю всіх. Якщо доведеться стріляти, то з сопла гранатомета вирветься десятиметровий вогонь. Бажано, щоб на його шляху нікого не було. Але як це завжди буває, там постійно снують бійці. Не йдеться їм спокійно збоку. Розумію, що страх і все таке... Але ж, хлопці! Я вас можу підсмажити випадково.

Знову озираюсь. Там постійно з’являється снайпер «Клім».

— Ну відійди ти звідти! Якщо стрельну, то згориш!

— Хорошо-хорошо...

Він уперто з’являється там знову. Як мені діяти? Може, вистрелити, щоб зрозумів?

Нарешті, це побачив «Сімьорка».

— «Клім»! Ну й** же ж твою мать! Та відійди ти звідти! Хлопці як шмальнуть, то хто тебе потім з асфальту буде зішкрібати?

«Клім» покірно відходить убік. Однією проблемою тепер менше.

* * *

Першим починає стрільбу сєпарський блокпост. Кулі свистять над головою. Цокають об броню «танка», наче град об покрівлю. Що роби­ти? Стріляти? Але команди не було. Я розгублений. Голова сама лізе у бронежилет. Що глибше, то краще. Як черепаха. Роби, як черепаха. Тіло ховається за турель. Намагаюся зменшитись максимально. Що робити?

Усі бійці відстрілюються. Дехто миттю покинув зону враження. Хтось упав на землю. Тепер єдина мішень — машина розвідки. Весь вогонь переведено на нас. Озираюся. Кулі все частіше тріщать об метал. Декілька потрапило у гранатомет. У напливі паніки я зіскакую з нашого «постаменту» і повзу до «зеленки». Автомат забув. Доб­ре, хоч голову не забув.

Довго не думаючи, «Амбал» також зістрибує в кущі.

«Камаз» піднімає мене за бронежилет і кричить просто в очі:

— Тряпка, ты чего здесь валяешься?!

— Стріляють...

— Ты — дебил! И что, что стреляют? Где ты сейчас должен быть? На земле, б**дь?! Идиота ты кусок! Быстро ищи «Амбала»! Вылазь наверх, на**й, и стреляй, б**дь!

У стресовій ситуації не залишається нічого іншого, як слідувати «Камазовим» інструкціям. Показую «Амбалові» рукою, що потрібно повертатися наверх. Другою рукою показую на злого «Камаза».

Треба брати себе в руки й лізти наверх. Страх перед цими кулями неймовірний. Як пересилити себе? Як не осоромитись? Як дати гідну відсіч ворогові?

— Если ты сейчас не залезешь туда, сука, то я тебя сам здесь на**й расстреляю!

— Куди стріляти?

— Ты за***л! Видишь там название «Попасная». Бей в «П». Не промахнешся! Шевелитесь, б**дь! Ей Богу, сам сейчас вас при­стрелю!

«Камаз» заряджає мотивацією неймовірно. Викарабкуюсь зі швид­кістю світла.

Довго цілитись не треба. Ця навичка відточена прекрасно. Дві секунди — і гранатомет уже наведено. Не оглядаюсь. Часу немає. Друже «Клім», ти сам винен, якщо стоятимеш на тому місці, звідкіля тебе гнали. Відстань — тисяча двісті метрів. Вітру немає. Кумулятивний вистріл. Натискаю на гашетку.

— Вогонь!

Добре, що беруші зараз у вухах. Вибух такої сили, що аж мозок трусонуло. Оговтавшись, швиденько дивлюсь у приціл. Тільки б ракета не зачепилась за якісь гілки. Тільки б потрапила, куди треба.

Постріл упевнено пролітає всю відстань і потрапляє в бетонні блоки. Саме туди, куди треба. Спалах — і чорна хмарка диму милують очі. Через три секунди до нас докочується звукова хвиля.

Автоматний вогонь вщух повністю. Невже живі? Не можу повірити.

Молодці, хлопці! Так тримати! Ще раз давайте. Щоб вони навіть голови не піднімали!

— Больше не вздумайте слезать! Убью вас!

— Продолжаем движение!

Тепер уже не так страшно. Знаю, звідки стрілятиме ворог. Знаю, як потрібно їм відповідати. Будемо стріляти не роздумуючи. Тут — або ти, або тебе! Головне — не панікувати.

Ворог знову починає стріляти. Стіна куль суне на нас ще сильніше. Знову цей цокіт металу об метал. Дратує мене.

— Вогонь!

Сто двадцять сантиметрів нашої злості летить у ворога. Траєкторія стабільна. Червоний вогник позаду ракети слугує візуальним маркером для споглядання. Усе йде добре. Ракета долітає до блокпоста. Вдаряється в бетон і... нічого. Кусок металу просто вдаряється. Немає вибуху. Немає чорного диму. Немає радості наших бійців. Ракета «стрибає» ще декілька разів по асфальту й падає на траву. Схоже на те, як кидаєш каміння по воді.

Бракований вистріл! Осічка! Я в шоці! Усі в шоці!