Іоанна Ягелло - Молоко з медом

стало сумно. Чомусь вона вірила, що він таки приїде. Так хотіла похвалитися йому їхнім дивом, яке зараз спало, мов янголятко. Вдалося покласти донечку до її пластмасового ліжечка.

«Дякую, стерпно». І, подумавши, додала: «Чекаємо». Зрештою, батько — це батько.

Потому вона не знала, що робити. Дитина продовжувала спати, тож удалося прийняти душ. Сніданок виявився таким собі. Два кусники хліба, шматочок масла і сир. Лінці не хотілося їсти. Вона взагалі не зголодніла. Почувалася сумно й самотньо. Подзвонила мама, тоді Адам. Донька прокинулася, Лінка приклала її до грудей і нагодувала. Нудно. Невже так і буде весь час? Лише по обіді прийшла мама. А потім батько Адріана. Лінка почувалася ніяково. Адріан ще не бачив дитини, а його батько вже встиг. Захопився онукою, бо мала виглядала чудово, ще краще, ніж відразу після народження. Малятко зі світлим волоссячком, яке вибивалося з-під зсунутої шапочки. Ці чепчики здавалися кумедними й узагалі не трималися на голівці.

— Я говорив з Адріаном, — сказав. — Він приїде. Але в нього якась сесія.

— Я знаю.

Чоловік зітхнув.

— Повір мені… повірте, — глянув і на Лінчину маму. — Для мене це нелегка ситуація. Може, я його погано виховував. Не зумів. Але мені здавалося… Кожен хоче, щоб його дитина виросла доброю людиною, а він… Може, отямиться, як побачить дитину. Сподіваюся.

Лінка не знала, чи їй самій цього хочеться. Адже всі місяці вагітності вони практично не спілкувалися. Хіба часом отримувала есемеску. «Усе гаразд?» Але цього трохи замало, щоб підтримувати стосунки.

— Він ще дітвак. Геть розгублений. Та я вірю, що коли побачить доньку…

— Умгу, — відповіла Лінка. Бо нічого іншого на думку не спало.

— Звичайно, ти отримуватимеш гроші…

— Послухайте, — озвалася раптом Лінчина мама. — Дитину треба зареєструвати. Маємо на це три тижні. Якщо Адріан хоче визнати дитину, дати їй прізвище…

— Звісно, що так! Хіба може бути інакше? — здивувався батько Адріана.

— Це ви так вважаєте. Побачимо, що скаже ваш син. Крім того, проблема аліментів. Через суд…

— Але ж…

— Ми можемо це вирішити полюбовно. Я вже про все довідалася. Але мусить бути через суд. Справи треба залагодити, щоб, наприклад, отримувати п’ятсот злотих державної доплати на дитину.

— Розумію. Гаразд. Я поговорю із сином.

Лінка не хотіла цього слухати. Це було жахливо. Почувалася так, наче і вона, і дитина були якимись предметами, довкола яких точаться торговельні переговори. Хоча, звісно, знала, що так мусить бути. Загалом Адріанів батько нічим не завинив. Якраз він виявився порядною людиною.

— А якщо знадобиться якась допомога… Адже я працюю у сфері охорони здоров’я.

— Ні… хоча, правду кажучи, згодилася б якась медсестра, щоб показати, як правильно годувати. Не знаю, чи все я добре роблю, а сюди ніхто не приходить.

— Напевне хтось прийде. Я піду з ними побалакати. Маю тут знайомих. Розумієш, доки пацієнт не помирає, ніхто ним особливо не переймається…

Двері знову відчинилися.

Каська й Наталія, із торбами, напханими памперсами, водою, соками, помаранчами…

— Агов, ви що, здуріли?!

— То все батьки купили, — пояснила Каська. — Сказали, що в тебе напевне немає води, а фрукти знадобляться.

— Супер.

Обидві схилилися над немовлям, наче добрі феї.

— Твоя тітонька прийшла, — сказала Каська.

А й справді! Справді! Кася — це її тітка.

— Мене вона теж має. Звичайно. У неї вже дві тітоньки.

І дядько Кай!

І наче після магічного закляття, двері знову відчинилися, і на порозі з’явилися Кай з Адамом.

— О Боже, що ви тут робите? А як же ваші лижі?

— Лижі, лижі! — обурився Адам. — На лижі можна щороку їздити, але ж не щороку в мене онук народжується, га?

Усі вражено замовкли. Халінка вибухнула сміхом.

— От тільки це онука! Такий собі маленький сюрприз. Мабуть, апарат виявився несправним. Тобто УЗД.

Кай дивився на них, широко відкривши очі.

— Це не хлопчик? Як це? А з ким же я бавитимусь?

Усі зареготали.

— Зрештою, з ним однаково не вийде бавитися, — зазирнув до ліжечка. — Він що, весь час так спить?

— Вона. Її звати Єва.

— Як маму?

— Так, Каю.

— А ми їх не плутатимемо?

— Якось уже дамо раду, — усміхнулася Лінка.

— Ми їхали весь день, — поскаржився Кай. — І тато не дозволив мені сьогодні кататися на лижах. А я вже майже навчився звертати.

— Адаме, може, не варто було… — мовила Лінка.

— Варто, варто.

Дитя заквилило.

Увійшла медсестра. Товста, у яскраво-рожевих кроксах.

— А це що за гурт? Не можна, щоб відразу стільки людей!

Тому вони мінялися. Спершу Кай з Адамом, решта чекала в коридорі. Побалакали трішки, обійняли її, пішли собі.

Тоді на хвилину ввійшов Адріанів батько. Побалакали, обійнялися, пішов.

Потім Каська з Наталією. Побалакали, обійнялися, пішли.

Мама затрималася найдовше. Допомогла їй перепеленяти дитину, поговорили. Пішла.

Щиро кажучи, Лінка вже й хотіла побути сама. Ба більше, вона хоч і раділа гостям, та одне залишалося незмінним. Тут не було того, хто справді мав би бути. Євиного батька.

Каська й Наталія йшли разом у бік зупинки.

— Ну й козел же він, правда? Отой Адріан, — сказала Каська.

— Хлопці якось губляться в такій ситуації. Може, якби він бачив дитину?

— Не знаю… На його місці, якби мені народилася дитина, я б пішки дочалапала сюди хоч би й з Лондона. А Лінка що сказала? Що в нього якісь іспити? Зараз повно дешевих рейсів. Якби хотів — прилетів би вмент.

— Він живе у тітки-відьми. Я її знаю. Зрештою, це ж мої родичі. Їй би довелося відпустити його, бабки якісь дати. А вона…

— Яка? — поцікавилася Каська. Про Адріанову тітку вона нічого досі не чула.

— Стара дивачка. Дуже прогресивна. Виступає за… ну, розумієш, за свободу. У всьому.

— А діти в неї є?

— Ні. Здається, вона їх не хотіла. Але там була незрозуміла історія… Якесь нещасливе кохання. Мама колись розповідала.

— Звісно. Мабуть, вона просто розчарувалася у всьому й здивачіла. А ти б хотіла таке маля? — Каська змінила тему.

— Я? Ти що! Я і дитина? Не уявляю! Зрештою… із чоловіками суцільні проблеми, хіба ні? А коли ще й дитина…

— А як там із тим твоїм?

— Азором? Ну, ніби все добре, але він дуже химерний. Страшенно ревнивий, без кінця влаштовує сцени, відчуваю, що з мене досить, — похитала головою Наталія.

— А мій колишній взагалі дебіл, — сказала Каська. — Але я вже це пережила, і все нормально. От тільки… Хочеться до когось пригорнутися.

— Собаку собі купи. Або кота, — засміялася Наталія. — Я вже починаю думати, що, може, краще залишитися самій. Зосередитися на навчанні. Я справді мрію вступити до медичного. Мені б хотілося працювати з новонародженими.

— Ти