Шарлотта Бронте - Учитель

— А що думаєте про неї ВИ? — запитав він мою дружину, застібаючи сюртук.

— Я впевнена, що Лючія колись носила окови, а потім розірвала їх, — такою дивною була відповідь Френсіс. — Маю на увазі не подружні узи, — швидко додала вона, наче побоюючись, що її неправильно зрозуміють, — а якісь суспільні пута. В неї обличчя жінки, яка зробила спробу — до того ж, успішну і навіть тріумфальну — подолати свою залежність від якогось нестерпного примусу; і коли так вчинила, вивільнивши свій дар, то він широко розправив крила й підняв її високо: вище за… — і тут вона завагалася.

— За що? — вимогливо запитав Гансден.

— Вище за те, куди вам дозволяли піти les convenances.[291]

— Вважаю, ви стаєте надто в’їдливою — і навіть зухвалою.

— Лючія пішла на сцену, — продовжувала Френсіс. — Ви ніколи серйозно не думали про те, щоб з нею одружитися: ви захоплювались її оригінальністю, мужністю, тілесною та духовною енергією, її талантом — уже не знаю, яким саме: чи то вона співала, танцювала, чи грала, але ви обожнювали її красу, яка найбільше відповідала вашим смакам; однак я впевнена в одному: вона перебувала в тих сферах, звідки вам би й на гадку не спало обирати собі дружину.

— Дотепно, — зауважив Гансден. — Інше питання, чи відповідає це дійсності. Але чи не відчуваєте ви, що ваша маленька лампа мужності значно зблякла порівняно із жирандоллю Лючії?

— Відчуваю.

— Принаймні, чесно; і чи не буде ваш учитель невдовзі незадоволений, що світло, яке ви відкидаєте, — тьмяне?

— Чи будете ви, monsieur?

— В мене завжди був надто слабкий зір, щоб терпіти яскраве світло, Френсіс, — і тут ми нарешті дійшли до хвіртки.

Кількома сторінками раніше я зазначив, що був чудовий літній вечір — саме так; перед тим минуло багато інших днів, але той був найкращий: сіно щойно вивезли з полів і його пахощі все ще відчувались у повітрі. Годину чи дві тому Френсіс запропонувала мені випити чаю на галявині перед будинком; я й зараз бачу круглий столик із фарфоровим сервізом, який стоїть під буком; ми чекаємо на Гансдена — ні, ось він уже йде — чути його голос, який на чомусь наполягає — й лунає відповідь Френсіс: звісно ж, вона йому заперечує. Вони сперечаються про Віктора, з якого, за словами Гансдена, мати робить слинька. Місіс Крімсворт відповідає:

— У тисячу разів краще, якщо він стане «слиньком», аніж тим, що Гансден називає «хорошим хлопчиною»; і, додала Френсіс, якщо Гансден планує стати старожилом цієї околиці, а не з’являтися й зникати, мов комета, — невідомо як, коли і звідки — вона не почуватиметься спокійною, аж поки не віддасть Віктора до школи принаймні за сто миль звідси, бо Гансден — зі своїм бунтарським максималізмом і непрактичністю — здатен зіпсували з двадцятеро дітей.

Я хочу ще дещо додати про Віктора, перш ніж заховаю цей рукопис у шухляду — але мені доведеться зробити це швидко, бо я вже чую дзенькіт столового срібла об порцеляну.

Віктор — таке ж миловидне дитя, як з мене — красень-чоловік, а з його матері — писана красуня, тобто такий самий блідий і худенький: з великими темними очима, як у матері, й такими ж глибоко посадженими, як у мене. Обриси його тіла достатньо симетричні, хоча й делікатні; здоров’я хороше. Я ніколи не бачив дитини, яка посміхалася б рідше, ніж він; й нікого, хто б так насуплював брови, читаючи захоплюючу книжку чи слухаючи історії, повні чудес, пригод та небезпек, про котрі розповідали йому мати, Гансден чи я сам. І хоча він мовчазний, сумним його не назвеш: Віктор серйозний, але не похмурий; він також вразливий — часом аж занадто.

Читати син вчився по-старовинному — з орфографічного довідника в матері на колінах — й оскільки йому це добре пішло, то Френсіс не мала потреби купувати малому літери зі слонової кістки чи вдаватися до якихось інших методів навчання, які тепер вважаються конче потрібними. Коли ж він нарешті навчився читати, то почав ковтати книги одна за одною — й таким і залишається. В нього завжди було мало іграшок, але він їх не особливо й потребував. Однак до того, що в нього є, син відчуває справжню прихильність, яка доходить до прив’язаності; такі самі почуття, що інколи навіть переростають у палке захоплення, в нього викликають кілька домашніх тварин, які живуть у будинку.

Містер Гансден подарував йому щеня мастифа, яке Віктор назвав Йорк — на честь дарувальника; воно виросло чудовим собакою, чия лютість, однак, згладжувалася дружнім спілкуванням і ласками молодого хазяїна. Віктор і кроку не міг ступити без Йорка; той лежав коло його ніг, коли Віктор вчив уроки; грався разом з ним у саду, гуляв алеєю та лісом; сидів коло його ніг за обідом; їв лише з рук хазяїна і був першим, кого шукав Віктор зранку, й останнім, кого він полишав пізно ввечері. Одного дня Йорк супроводжував містера Гансдена в N., де пса покусав на вулиці бродячий скажений собака. Щойно містер Гансден привів Йорка додому і повідомив про те, що сталось, як я вийшов на подвір’я, де той лежав, зализуючи рани, і застрелив його; смерть була блискавичною — він навіть не бачив, як я зводив рушницю, бо я підійшов ззаду. Не пробув я в будинку й десяти хвилин, як почув розпачливий крик; я знову вискочив на подвір’я, бо звуки долинали звідти. Віктор стояв на колінах перед мертвим мастифом, обіймаючи його майже бичачу шию, й, побачивши мене, захлинувся риданнями.

— Тату, я ніколи вам цього не пробачу! Ніколи! — вигукував він. — Ви застрелили Йорка — я бачив це з вікна. Я ніколи б не подумав, що ви можете бути таким жорстоким — я більше не можу вас любити!

Довго я пояснював йому спокійним тоном наглу потребу такого вчинку, але він лише невтішно й розпачливо — так, що це краяло мені серце — повторював:

— Його можна було б вилікувати — ви повинні були спробувати це зробити — ви могли б припалити рану гарячою праскою або посипати каустичною содою. Ви не дали йому шансу — а тепер надто пізно — він мертвий!

І Віктор безвільно опустився на собачу тушу; я довго терпляче чекав, поки горе його трохи знесилить, а тоді взяв на руки й відніс до матері, знаючи, що та втішить його краще. Вона бачила всю сцену з вікна, але не вийшла, побоюючись, що лише погіршить становище виявом своїх почуттів, утім, тепер