І. С. Нечуй-Левицький - Хмари

і швидко смутна мелодія полилася по світлиці. Якби вона заграла веселої, то та мелодія не так би Радюкові вразила серце. Смутна музика навела на його багато дум, взрушила серце, повне кохання.

- Моя Ольга вивчила недавно нову пісню! - не втерпіла-таки сказать Степанида Сидорівна.

- Яку пісню? Може, яку українську? - спитав Радюк.

- Еге! - одказала вона.

- А заспівайте, коли ваша ласка! - почав просить Радюк дуже ласкавим голосом.

- Я ще добре не вивчила, - тихо промовила Ольга й почервоніла.

Ольга взяла хапком прелюдію й почала співати: "Ой полину, полину". Невважаючи на те, що в інституті вона не вчилась співать по-українській, вона перейняла щиро українську інтонацію, бо часто чула українські пісні од няньки й куховарки.

Вона співала дуже добре, тільки українські слова так перекручувала на руський лад, що Радюкові стало ніяково. Зате ж голос її, свіжий і молодий, промикувавсь з мелодією до самого серця молодого хлопця.

- Я назбирав багато пісень по селах і навіть завів вже в ноти. Я був би дуже щасливий, якби ви дали мені надію прийнять од мене послугу, взяти мої ноти. Там є чудові й оригінальні мелодії.

- Принесіть, коли ваша ласка. Я дуже люблю музику, і хоч добре ще не граю, але вчуся щодня, - промовила Ольга.

Тим часом Дашкович, послухавши пісні, згадав свої Сегединці й розпочав розмову з Радюком про народ і українську народність. Почувши те, Ольга злякалась: вона бачила, що батько одіб'є собі Радюка й не дасть і слова промовить до його. Степанида Сидорівна, назираючи збоку, як добра наглядачка, зараз постерегла це й почала вмикуваться в розмову, щоб зробить розмову загальною для всіх. Вона почала розмову про жіноче питання. Радюк так і вхопився за те питання. Він почав доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловіками як на просвіту, так і на місце в соціальному житті, та усе обертався до Ольги, неначе там більше нікого й не було.

- Коли в нас дівчат не пускають в наші університети, то нехай заводять опрічні, жіноцькі, - так скінчив свою розмову Радюк. - У нас з женщиною обходяться по-варварській, поставили женщину дуже низько просвітою й наукою, неначе засудили її зумисне на завсідню темноту й неволю.

- Ой ні, Павле Антоновичу! - обізвалась Ольга. - Хоч нас не пускають в університети, так нам не дуже й треба того! В нас є інститути. Ми й не хочемо ваших університетів, бо інститут все одно, що жіночий університет.

- Як так, то нічого й клопотаться, - одрубав Радюк.

- Таки справді! - казала далі Ольга, обороняючи честь свого інституту. - Хоч ваш університет і вищий, я те знаю, але і в нас наука неабияк стоїть! В нас читають лекції ваші ж університетські професори...

- Та воно так! читають, але трохи інакше.

- Хоч і трохи інакше, а все не далеко од університетського. Нам й Турман казала, що ми в інституті все одно, що в університеті. В нас тільки не достачає медицини та юриспруденції, а решта зовсім, як у вас!

- А то хіба ж не значна річ, медицина та право? Чом би пак жінкам не бути медиками й юристами?

- Навіщо? - спитала Ольга, котрій в інституті й на думку не спадало, що є на світі багато сирот і бідних дівчат, котрі були б раді шматкові хліба.

- Сказати правду, я вперше оце чую, що інститут все одно, що й університет, - сказав Радюк.

- Атож! Ви так і думайте! Ми всі такої думки. Всі наші інститутки так думали, - сказала Ольга, - нам і Турман так казала.

Радюка дуже вразила така висока думка в інституток про свій інститут, що вважали це питання за непотрібне, бо розв'язували його аж геть-то просто й немудро!

- Як на мене, то я зроду не схотіла б служить ні в канцелярії, ні в школі! - промовила Ольга, пригадуючи науку Турманші. Ользі здавалось, що кожна порядна панна повинна скінчить інститут, а потім вийти заміж за гарного й багатого жениха, а потім згорнуть руки й ні за що не думать.

Радюк почав прощаться й просив Ольгу швиденько прочитать новий журнал, бо ще багато читальників дожидає тієї книжки.

- Я дуже люблю ці книжки, але французькі романи багато цікавіші й кращі од цих. У нашої Турман була повнісінька шафа романів, та все золотообрізних! Хоч вона нам і забороняла читать їх, але ми вміли доставать з її шафки! - казала Ольга чваньковито. Радюк замовк і задумавсь.

- От якби ви достали нам французьких романів! - промовила Ольга до Радюка трохи згодом.

- Добре, достану.

- А я вас давно бачила! - промовила Ольга. - Тільки не знала, хто ви такий. Чи пам'ятаєте, як колись у Шато впав шар на публіку? Я тоді саме тікала по стільцях і якраз скочила проти вас. Чи не зачепила я тоді вас або чи не настоптала вам на ноги?

Ольга сміялась, і Радюк сміявся, згадуючи той випадок. Він був невимовне радий, що Ольга його примітила тоді й пам'ятала про його. Він догадувавсь, що Ольга вподобала його, і серце його дуже закидалось в молодих грудях.

І батько, і мати, і дочка - всі дуже ласкаво розпрощались з Радюком і просили не забувати їх і частіше одвідувать.

"Дуже молода й трохи чваньковита Ольга, - думав Радюк, вертаючись додому, - буду я приносить для неї наукові книжки, то, може, трохи розів'ю її. Вона має добрий природний розум, тільки мало має наукової просвіти і вже аж надто носиться з своїм інститутом, мов старець з мальованою торбою".

І Радюк думав, сидячи в своїй хаті, що було б дуже добре, якби його жінка була й гарна, до того ще й розумна і не цуралась наукової книжки, щоб з нею можна було поговорити про щось вище, ніж бали, танці та моди. Йому тепер здавалась будуща жінка якимсь товаришем студентом, розумним і просвіченим, котра стояла б з ним нарівні розумом, просвітою, а найбільше - поглядами й пересвідченнями.

"Вона буде такою! Вона має доволі розуму! А я її розів'ю, наведу її на розум! - так