Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

Ліхтарі згасли всі, мов за командою, морок став густий і гнітючий, а голос Віктора тремтів:

— Озеро тече… ух-х-х!.. так!.. Я думаю, що невдовзі ми зробимо виняткове відкриття, про яке жоден із нас навіть не мріяв, про яке, може, ніхто й не здогадувався досі.

— А карта? — спитали Йонел і Марія водноголос.

— Карта?.. Карта — не закон. Ті, що її склали, зупинилися тут хтозна через що. Вони були впевнені, що грот закінчується теж тут.

— А якщо ти помиляєшся? — сказав Йонел. — Якщо вода йде в глибину, у якусь своєрідну яму, через якийсь природний канал, який лежить нижче рівня озера?

— Не може бути! — одразу ж заперечив Віктор. — Вир тоді перетворив би все озеро в лійку. І якби навіть було так, як ти кажеш, то хіба це не означає, що печера тягнеться далі, хоч і переходить рівнем нижче?

— Ну й що? — дуже різко заперечив Йонел.

— Не поспішай! Нижчий рівень — то тільки припущення. Я вважаю, що печера тягнеться далі на цьому самому рівні.

— А якщо й так? — ще гарячіше наскочив Йонел.

— Ну… — відповів Віктор несподівано спокійно. — Ми повинні замінити припущення, що… Одне слово, нам треба переконатися!

— Ні! — гарячково запротестував Йонел. — Це не твоє переконання. Твоя думка — то швидше бажання! Подивись на склепіння печери! Воно бездоганно вигнуте. Вода пересилила опір твердіших порід, зустріла гранітні відклади, які вимусили її шукати іншу дорогу. Де? У цьому вапняковому виямку… Тут вона працювала, тут вона могла проникнути в цих крихких породах. Це озеро — труба, яма! Я не кажу, що потік не може йти на нижчий рівень, але той рівень може бути на десятки, а може, й на тисячу метрів нижче під нами…

— А я думаю, Йонеле, інакше, — сказав Віктор після демонстративної гарячковості керівника експедиції. — Я думаю, що впродовж тривалого часу тут, у масі вапняку, утворився обвал, який закрив тунель і розділив печеру на дві. А вода, піднімаючись, особливо навесні, після відлиги, сформувала й вирівняла стіни. Ти не бачиш, що від якогось певного рівня стіни надто нерівні?.. Особливо ті, що праворуч…

— Неможливо!

— Чому неможливо?.. Мені здається, дуже природно. Обвал стався тут, а тунель…

— Я не згоден! — роздратовано впирався Йонел. — Те, що ти кажеш, це просто гіпотеза, і я її не приймаю, я відкидаю її з заплющеними очима.

— А я не приймаю твоєї гіпотези. Але не кажу, що відкидаю її з заплющеними очима. Якщо можна мене переконати…

— А ти мене можеш? — крикнув Йонел. — Як ти можеш мене переконати? Голосуванням?

— Ні! Найпростішим і найпевнішим способом: перевірити!

— Досить! — Йонел став дуже владним. — Я вважаю, що ми перевиконали свою місію для першого дослідження. Ми порадимося з усіма, і якщо треба буде…

Підточуваний думкою, що десь тут, на тому боці може бути захована, отже, її можна й знайти, чарівна коробочка, Тік дуже лагідно звернувся до керівника експедиції:

— Ну, Йонеле, чому ти такий?.. Давай побачимо…

— А ти що, можеш повернутися, навіть не переконавшись, чи печера тягнеться далі, чи закінчується? — спитала вражена Марія.

— Так! — відповів Йонел без найменшого вагання. — Ми домовилися, що дослідимо печеру саме цю, а не будемо видовбувати ще одну із наших примх та амбіцій. Досить. Я сказав усе.

— Але ж це дурниця, Йонеле, — стояла на своєму Марія. — А якщо печера не закінчується тут? Я вірю Вікторові, а не тобі… І не розумію, чому ти так гарячково опираєшся? У мене таке враження, ніби ми опинилися в хаті, пройшли через кілька кімнат і зупинилися перед якимись дверима. Хтось нам сказав, що біля дверей, де ми зупинилися, закінчується хата. А ми, хоч і чуємо звідти шум, і бачимо смуги світла під дверима, повертаємося, і то тільки тому, що хтось сказав нам, не знати хто, що за третіми дверима закінчується хата.

— І що ти пропонуєш?

— Перевірити двері! І побачити — є там кімната, як вважає Віктор, чи двері закладені, як твердиш ти. Чому ти впираєшся?

— Тому, що маю певну відповідальність, і я знаю чому! Коротше! Готуймося повертатися!

— Що ти знаєш? — наполягала Марія.

— Знаю, що ми не повинні робити дурниць!

— А якщо ми робимо дурниці, тільки вважаючи, що ми їх не робимо? — розпалилася Марія. — Ну це вже вершина! Від першої ж перепони мерщій назад! Ну гаразд, а я не хочу!

— І я не хочу! — луною відгукнувся Тік.

— Знаєте, що я думаю? І це кажу по щирості… Думаю, що бажання слави запаморочило вам голови й відібрало розум…

— Чому неодмінно воно має запаморочувати й відбирати розум? — розлютилася Марія. — А я скажу, що прагну слави! І навіть дуже хочу її! Не маю права? А ти хіба не носився зі своїм апаратом, наче з писаною торбою? А тут ти одразу чомусь перетворився на дуже скромного. Кажучи словами Тіка: облиш, я знаю! Тут нема Лучії, яка тебе витягне на спині.

— Оскільки ти мене так рознервувала й розлютила — прошу! — ми повертаємось негайно!

— Повертайся сам! Чуєш? Сам!

— Стривайте, досить вам сваритися! — втрутився Віктор. — Лише тепер я починаю вдаватися до амбіцій, Йонеле! Марія слушно каже, що нам слід перевірити ці двері… Спробую я, і я певен, що допоможете мені й ви.

Запала тиша, але Віктор вимовив останні слова так тепло і впевнено, що мовчанка після них видалася ліками, яких довго шукали, а знайшли несподівано.

— Не думайте, ніби я хочу зробити щось страшне, — вів далі Віктор так само спокійно. — Поки ви сварилися, я накидав план дослідження.