Йосип Васильович Турянський - Поза межами болю - збірка, Йосип Васильович Турянський

— Я не потребую противитися, доню…

— Чому?.. — зачудувалася Степанія.

— Тому, бо уважаю мою внучку занадто розумною панною, щоб вона могла навіть думати про подружжя з Куценком.

— Це дуже гарно, мамо, що ви так думаєте. Нарешті ми обі одної думки. Однак сьогодні все можливе. Не те, що Галя нині на хлопському празнику, але її майже безупинне ходження з Куценком по лісі викликає підозріння, що великий розум, котрий ви, мамо, так у Галі подивляєте, не так-то дуже в неї у порядку.

— Ні, доню, це лише її зацікавлення оригінальною людиною тягне її в його товариство. Але, щоб вона в нім закохалася аж до бажання вийти за нього замуж, про те не може, по-моєму, бути й мови.

— Мамо, дай боже, щоб я була фальшивим пророком, але побачите, що мої здогади сповняться. А що тоді?

— Не можу в це повірити. А втім… якби і сталося так, як ти міркуєш, то будемо спільними силами старатися вибити їй з голови таке подружжя.

— Я дуже радо поможу вам, мамо. Поки що я мушу ось що заявити: ми, аристократи, всі без винятку запротестуємо проти можливості подружжя Галі з хлопським сином. Адже Галя може навіть принца мати за чоловіка. Правда, вона сильно підірвала свою добру славу через приставання з хлопським сином, але все ж таки не один граф чи князь уважався би найщасливішою людиною, коли б міг назвати Галю своєю дружиною. Я особисто дуже є за тим, щоб Галя вийшла замуж за графа Адольфа Козицького. Він має за собою ті прикмети, що пристійний і розумний, з нього добрий господар і має великі впливи в міродатних урядових колах.

— Галя не може його й на очі знести, доню.

— Чому?

— Він в її очах неосвічена, тупа людина, а Галя, як сама знаєш, пропадає за наукою.

— На мудрість час ніколи не запізній. Чого він не знає, того ще навчиться сам або від Галі…

— Доню, нещасне подружжя, в котрому чоловік учиться мудрості від жінки, а не навпаки.

— Якось-то, мамо, зробиться. Не забудьте, що граф Козицький рішений на все. Він сказав, що якби Галя звінчалася з тим хлопським сином, то він готов ціле село пустити з димом… Так шалено він кохає Галю. І що думаєте, мамо? Можна напевно сказати, що його любовний шал спонукає його дотримати слова, якби Галя стратила цілком розум з тим хлопським сином.

— Не бійся, доню. Моя внучка — це найрозумніша й найкраща на світі дівчина. Що тільки вона зробить, усе те буде розумне.

IX

При останніх словах графині відчинилися двері й до кімнати ввійшла мавка, а за нею Іван Куценко. Коли побачили, що бабуня не сама, тінь невдоволення майнула по її обличчі. Та в найближчій хвилині вона набрала самопевності й рішучості людини, котра думає самостійно, вміє собі миттю дати раду навіть у важкім положенні та у своїй сильній особовості знає, що і як робити. Вся рум'яна зі зворушення, осяяна світлом великого та судьбоносного рішення, мавка дзвінким, поважним, непохитним голосом, який загомонів, як невідкличний вирок посланника долі, сказала:

— Маю честь представити: пан Іван Куценко, мій наречений.

Мовби обернулися у дві камінні статуї, так мати та дочка сиділи непорушно, а їх очі поглядали остовпіло на Івана і на мавку. Тим часом мавка обернулася до Івана, усміхнулася до нього, узяла його за руку та обоє сіли на фотелях так, що мавка сиділа напроти бабці, а Іван напроти тітки. Наступила мовчанка, яка, здавалося, тягнулася у вічність. Під час тої тиші відбувалась німо тільки дивна гра на чотирьох обличчях. Мавка позирала на бабуню з виразом щораз то більшої цікавості та певності, що бабця згодиться на волю внучки. На тітку мавка поглядала так, начеби хотіла не цілком виразно їй сказати:

«Хоч-не-хоч, так мусить бути: я так хочу».

Іван дивився на графиню та на пані Гаєвичеву спочатку спокійно, та пізніше, як мовчання вже стало щораз більш несамовитим, він почав бентежитися, бо здавалося йому, що дивні обличчя і уста пані Гаєвичевої втуплюються в нього щораз більше… як якась примарна, сатанічна загадка… Він підбадьорював себе такою думкою:

«Тримайся добре, Іване… Покажи геройську душу українських предків…»

На лиці графині важко було розпізнати спочатку, які хмари думок по ньому пливуть. Та поволі було видно, як із-поза зчудовання й остовпіння щораз більше виринає велика, безкрая любов бабці до внучки та несміливий тихий закид, для чого вона рішається так нагло й несподівано, без попередньої поради з нею?..

Та найрізнорідніші почування хвилювали душу пані Гаєвичевої. Перше всього, поза початковим остовпінням затріумфувала в ній та горда думка, що у неї неабиякий хист передбачування, себто розуму та мудрості. Адже те, у чім вона підозрювала граф'янку та впевняла матір, наступило навіть хутше, ніж вона сама поміркувала. Та над її усіми почуваннями узяв відразу верх дивний чар, який тепер спливав на неї від особи Івана Куценка. Чим більше вона вдивлялася у нього, тим більше їй здавалося, що вона ніколи ще не бачила такого гарного мужчини, як цей молодий селянський син. Вона поволі почувала, що її всі наміри, класові пересуди й ненависть — усе те топиться, мов сніг під теплим леготом весняної краси та сили молодості, під могутнім і таємним сяйвом небуденної особовості Івана. Після слів Олени «мій наречений» Степанія спершу хотіла, на знак спротиву, зробити так, як це часто робиться у великопанських жінок: зімліти. Але те її хотіння було б її відібрало змогу дивитись на Івана. З тієї причини вона воліла не зімліти, щоб могла дивитись на нього безупинно і щоби її запальна душа могла хоча б часочок пити той огонь, який її запалював, коли дивилась на Івана. Протягом кількох хвилин