Адалін Черно - На межі бажання, Адалін Черно

Глава 39

Аня

Я не можу думати ні про що, крім слів, сказаних батьком Руслана. Вони відкладаються на підкірці, і я думаю лише про те, чим встигла не догодити бізнесменові. Тим, що я жебрачка, а його син — перспективний хлопець? Або тим, що старша? Я б хотіла знати причину, втім, яка різниця, якщо він дійсно не дасть нам бути разом.

— Аню?

Голос Руслана змушує мене здригнутися. Мокра тарілка вислизає в мене з рук і розбивається, падаючи на підлогу. Я миттю присідаю, щоб усе прибрати, зібрати друзки та викинути їх у смітник, але Руслан хапає мене за руку і змушує піднятися на ноги.

— Розкажеш, що відбувається? Ти сама не своя. Мовчиш, похмура.

— Я просто мию посуд, — видавлюю із себе подобу усмішки.

— Неправда, — він хитає головою, читаючи мене наскрізь. — Я знаю, яка ти, коли все добре.

Я зітхаю. Переказувати Руслану слова його батька я не збираюся хоча б тому, що він батько, і він має право захищати свою дитину. Це нормально, хвилюватися за нього, сумніватися, що друга половинка поруч точно йому підходить. Зараз же я сподіваюся на те, що з часом Влад зрозуміє, яка я, побачить у мені людину і все зміниться.

— В мене проблема з роботою, — кажу йому в надії, що він повірить. — Дещо не сходиться, і я ніяк не можу доробити.

— Може, кинеш? У мене є деякі заощадження, до того ж у нас із хлопцями свій онлайн-магазин. За цей місяць весь прибуток мій.

— Мені потрібно чимось зайнятися. Я не можу весь день прибирати в будинку та готувати, пити каву, читати, я хочу чимось займатися.

— Гаразд, — Руслан підіймає руки. — Кидай посуд, я завтра сам помию, йдемо прогуляємося.

— Зараз? — здивовано питаю.

На вулиці помітно стемніло, та й година вже пізня, майже одинадцята.

— Ти втомилася? Хочеш спати? — отримавши негативну відповідь, Руслан підсумовує: — Тоді одягай щось зверху і йдемо. Тут нікого немає, тихо, спокійно, повір, тут ми будемо в безпеці.

Я швидко підіймаюся нагору, накидаю на плечі кардиган, дивлюся в дзеркало і вкотре думаю про те, чи правильно роблю, нічого не кажучи Руслану. Мабуть, так. Зараз не час ворожості. Владислав обіцяв допомогти з поліцією, це значно важливіше моєї ображеної гідності й того, що батько проти моїх стосунків із його сином.

— Готова? — запитує Руслан і бере мене за руку, обіймає зі спини й закриває долонями мої очі.

— Що ти робиш?

— Хочу дещо показати тобі. Сюрприз, — з передчуттям говорить Руслан.

— Я сподіваюся, приємний?

Він сміється. Його шалено щасливий сміх лунає поряд із моїм вухом. Я навіть веду плечима, тому що тіло вкривається сиротами від його захриплості й сексуальності.

— Повір, тобі сподобається.

Руслан підштовхує мене та йде слідом. Я нічого не бачу, тому ми шпортаємося, сміємося й притискаємося одне до одного ближче. Нарешті, Руслан зупиняється і прибирає долоні.

— Ні-і-і-і-і, ні, ні, й ще раз ні! — кажу, коли бачу перед собою перегоновий мотоцикл. — Я не сяду на нього! Не сяду! — повторюю, коли Руслан лише усміхається, мовляв, усе буде так, як я скажу.

— Ми будемо їхати обережно й у мене є захист.

— Я не поїду нікуди, — категорично відмовляюся.

Я не раз бачила в новинах, як хлопці розбивалися на цих «вбивцях». Назвати це транспортом язик не повертається. І він пропонує мені сісти?

— Аню, не можна всього боятися.

— А я й не боюся! — запевняю. — Просто вважаю, що це не транспорт, а вбивця. Раптом кішка вилетить під колеса — і що?

— Аню! — він сміється, дивлячись на мене, як на дурепу. — Ми будемо їхати повільно!

— Ні, — категорично хитаю головою, навіть не уявляючи, що сяду на цього залізного монстра.

— П’ятдесят кілометрів на годину, — вимовляє Руслан. — Ну ж бо, я хочу тебе покатати.

— Руслане, — стогну я.

— Ань, ну ти що? — він дивиться в мої очі й обіймає мене за талію. — Ми будемо їхати дорогою, де не їздять автомобілі, до того ж я їжджу на них понад п’ять років. Нумо…

Я не хочу сідати, але чомусь поруч із ним, таким вибухонебезпечним, молодим, диким, відчуваю себе старенькою, якій би варто сісти біля вікна зі спицями. Відганяю це бачення й погоджуюся.

— Клас! — усміхається Руслан і одягає на мої плечі захист, простягає шолом, застібає його після того, як я одягаю його на голову. — Зачіска, звісно, зіпсується.

— Не вірю, що погодилася!

— Тобі сподобається.

Руслан одягає екіпірування на себе й сідає на мотоцикл, чекаючи, коли залізу я. З захистом виходить не відразу й незграбно, але я, нарешті, залажу, ставлю ноги на підставки й обхоплюю Руслана руками.

— Готова? — питає, повертаючись.

— Так.

— Поїхали.

Руслан закриває шолом, те ж саме роблю і я. Потім впиваюся в нього руками й притискаюся головою до спини. Ледве Руслан заводить мотоцикл, мене долає єдине бажання — зістрибнути та втекти. Як на цьому дикому монстрі їздять, господи?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍