Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

він тоді знав, що стріне Едиту Лауш, що ця дівчина пам’ятатиме Ганса Клосса… Він був підготовлений до зустрічі з дядьком Гельмутом, судовим засідателем з Крулевця, годинами вдивлявся в порите зморшками обличчя старого прусського бюрократа, щоб впізнати його з першого ж погляду. І впізнав, коли зайшла потреба. Але Едита не старий чоловік з гострим носом і бородавкою на підборідді. Щоправда, він бачив її на фотокартці, ледь-ледь пригадує її собі. Білява дівчина з довгими, товстими косами. Вісім років… Тринадцятирічна дівчинка вже стала дорослою жінкою. Сталися найважливіші вікові зміни.

“Я маю право її не впізнати, — заспокоював він сам себе. — А чи вона мене впізнає? Ганс Клосс теж мав право змінитися за вісім років. З неопереного підлітка став мужчиною. А особливий знак…” — Клосс підійшов до дзеркала й придивився до свого шраму під правим вухом.

Він розставив уже посуд, розклав ложки й виделки, лишається ще щонайменше година до приходу гостей. Якщо вони не спізняться. Ні, Едита не спізниться напевно. Вона ж так хотіла з ним побачитися, він ледве відмовився, пославшись на безліч справ, коли запропонувала йому зустрітися негайно.

Чи хоч гарна вона? Той казав, що гарна. Чи можна вірити враженню п’ятнадцятирічного хлопця? На фотокартці, аматорській, не дуже виразній, небагато можна було побачити. Досить правильні риси обличчя, світлі, очевидно блакитні або сірі, очі, багато пушистого волосся. “Певне, таки гарна”, — подумав він, і це ніби трохи заспокоїло його, хоча, по суті, йому все одно, чи кузина Клосса, Едита Лауш, справді гарна. Не на те його готували кілька місяців, не на те так страшно випробовували його, перевіряли витримку, ерудицію, знання німецьких ідіом, щоб зараз відновлювати в пам’яті якісь хлоп’ячі спогади, до того ж не свої, а людини, в яку він перевтілився.

Зненацька сяйнула думка: певна річ, як це він одразу не здогадався? Ганс Клосс у тридцять восьмому році склав випускні екзамени й поїхав учитися в Гданський політехнічний інститут. Він теж учився там, але восени тридцять восьмого року переїхав до Варшави. Лютування гітлерівців у Гданську, їхня ненависть до поляків з Помор’я, що оселилися у формально вільному Гданську, який гітлеризувався з кожною годиною, стала набирати таких розмірів, що він мусив виїхати. Хто знає, якби він тоді зостався, може б, і зустрівся колись із Гансом Клоссом. Мабуть, затрималися б обидва, вражені просто неймовірною схожістю. Двоє людей різної національності, з яких один вважається представником вищої раси і, либонь, не був би щасливий, що його майже дзеркальний відбиток є поляком, виходцем з народу, приреченого довічно слугувати народові вищої раси. Ганс Клосс був напевно серед тих, що ходили на паради з пов’язками на рукавах, у коричневих сорочках, галасували і палили смолоскипи, що стояли в пікетах біля польської пошти й польської митниці. Член таємного осередку націонал-соціалістської партії у Клайпеді і вихованець також таємної німецької військової школи, мабуть, не стояв осторонь… А вона, Едита? Що собою являє? В допоміжну службу зголошується доброхіть. Чи тому, що хоче вкласти і свою цеглинку в будівлю тисячолітнього райху, чи тому, щоб її мати (“Хвора на ревматизм моя тітка Гільда”, — усміхнувшись, подумав він) могла діставати кращі продовольчі картки, які давали право одержувати кількадесят грамів масла замість маргарину?

А могло бути й так: Ганс Клосс ще з фотокарткою Едити Лауш у бумажнику приїхав до Гданська. Познайомився тут з якоюсь іншою дівчиною. Тому листування, що тривало два роки, враз припинилося. Чи то також була студентка, подруга нічних парадів зі смолоскипами, котра до хрипоти вигукувала антипольські гасла на нескінченних зборищах? Чи, може, дочка якогось поважного купця, добросердна міщаночка? А може, дочка вдови службовця, що здавала житло студентам? Хто вона така? Чи Ганс Клосс говорив щось про це? Чи його про це питали?

У голові була пустка. Тільки за мить він схаменувся, що це ж не стосується Едити, що коли б він справді був Гансом Клоссом, то саме цього в розмові вони уникали б обоє.

Годі! Клосс, а точніше — чоловік, який чотири роки носить прізвище Ганса Клосса, надто довго не журитиметься; він волів би, щоправда, не чекати її, але тепер, коли збагнув, що для Едити Лауш може бути справжнім Гансом Клоссом, що небезпечна гра, яку з усім усвідомленням риску (а може, саме задля цього риску?) почав чотири роки тому, буде продовжена, він заспокоївся.

Згадав про віадук. Подумки перевірив, чи нічого не забув. Цей шляхопровід треба неодмінно висадити в повітря. “Тітка Зюзанна” (він усміхнувся) дуже наполягає. У неї своя мета. Невже довгожданний наступ? Рядові солдати, не бентежачись його присутністю, плескали про великий наступ, який готує “Іван”. Клосс надто довго на війні, щоб нехтувати інтуїцією простих солдатів. Отже, тим паче віадук мусить бути висаджений в повітря. Коли прямо з комендатури, відразу ж після розмови з Едитою, забувши навіть про елементарну обережність, він побіг до годинникаря, аби добути від “тітки Зюзанни” необхідну інформацію про ревматизм, ставок, човен і місяць, на нього чекав уже Бартек. Клосс любив цього інтелігентного хлопця, з ким працював уже давно і на якого міг цілком покластися. На Бартека, командира великого партизанського з’єднання, що вславилося численними сміливими операціями (до яких і Клосс був причетний), поліція й СД розіслали оголошення про розшук, і ще недавно його селянське квадратне обличчя дивилося на Клосса з міських парканів, поки його не затулили інші плакати, де йшлося про розшук інших “злочинців” або сповіщалося про черговий розстріл “осіб, які підняли руку на представників німецького народу”. Але Бартек і вухом не вів, навіть у найнебезпечніший час приїжджав селянською підводою до міста на базар, ніби знаючи, що не відділиш його від юрби, вбраної в кожухи й високі чоботи.

Бартек був засмучений, годинникар повторив йому несхвальну оцінку останньої операції. Він не взяв цигарки, загорнув собі у клаптик газети трохи смердючої махорки, почекав, поки всі годинники в крамниці відіб’ють третю годину, і тільки тоді розповів про нещастя. Виявилося, що під час операції, коли малось на меті висадити в повітря віадук, загубився один чоловік.

— Хто саме? — запитав Клосс.

Бартекових людей він знав тільки за кличками.

— Флоріан, — відповів Бартек. — Прикро, якщо попався, може виказати, що ми користувалися планом розташування мінних полів.

— Я спробую довідатися, — сказав Клосс. — Знаю, що відразу ж після вибуху не спіймали нікого. Я прибув туди через п’ятнадцять хвилин після вас…

Він перейшов до найважливішого:

— Мусите впоратися з віадуком в ближчі три дні, незважаючи на втрати. Вони, зрештою, повинні бути невеликі.