Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

як до людей; але оті хлопці-залізничники й уявлення не мають про те, як їм поводитися з бідолашними чорноробами, особливо з моїми луга. А який сенс писати скарги в центр? Там їх жбурляють у шухляди письмових столів, а на тебе починають дивитися підозріло. Ніхто не хоче знати, чим луга відрізняється, скажімо, від джоба, і те, що можна вважати нормальним по відношенню до джоба,— жорстокість, коли воно стосується луга. Торік убили трьох моїх хлопців. Посадили їх у буцегарню за те, що вони стріляли в якогось гендляра,— посадили, навіть не повідомивши про це мене! Ну й, звісно, ці нещасні вирішили, що їх неодмінно повісять; і повмирали від прикрості. Луга може протягом доби віддати кінці, якщо його образять, якщо поставляться до нього, на його думку, несправедливо; це дуже гордий народ.

Джім не схвалював дій місцевої влади, і передовсім — примусового використання праці тубільців, але, висловлюючись його ж словами, «збагнув, що той курдупель з лисячою мордою хоче заварити десь кашу, і не забажав виносити сміття під чужу хату».

На відверту розмову викликати його було дуже важко. І не лише через упередження, з яким Джім ставився до всіх і всіляких політиків, так само як і до письменників та журналістів; мені здалося, що він просто втішався, не відповідаючи на їхні розпити. Він добре вліз у машкару такого собі простака служаки, котрий не тямить у державних справах, і люди перестали надокучати йому. Якщо ж вони й далі розпитували, він надягав на себе машкару дурника і, широко розкривши очі, відповідав (так, приміром, відповів він одному панові, котрий намагався втягти його в розмову про будівництво залізниці):

— Коли я кажу, що... так би мовити... ручна переноска вантажу доволі дорога річ, я мушу додати, що не знаю точних цифр... До того ж у різних місцях платять по-різному.

Він вдало заплутував нитку розмови, і якщо його знову питали про примусову працю, розважливо відповідав:

— Так, саме такою уявляється мені ситуація, хоча, повторюю, я не знаю точних цифр. Утім, коли б я їх і знав, це навряд чи нам щось прояснило.

І переводив розмову на складність адміністрування в Африці, на голод, хвороби й боротьбу за існування там, де ми додали хвороб і де населення починало зростати.

Тітонька всіляко намагалася розбуркати Джіма, і навіть Честер доклав до цього рук. Звичайно, оскільки Джім знову приїхав додому й бував у нас, Честер намагався ставитись до нього з симпатією і взагалі робив спроби «підняти його на п'єдестал». Честер завжди намагався добре ставитись до людей (чи не найприємніша його риса!), особливо до тих, хто завдав йому великого клопоту (як-от Джім). Це робилося не просто для того, щоб створити зовні пристойну «ситуацію»: в глибині душі Честер справді вірив, що варто переконати себе, ніби людина справді гарна (так він завжди перебільшував мої «чесноти» вголос,— аби змусити мене стати кращою!), і вона справді стане такою.

Він не шкодував слів, розхвалюючи Джіма своїм приятелям і всіляко підносячи його любов до тубільців племені луга. І то було, на мій погляд, цілком справедливо: Джім серцем і душею служив нашому урядові, і час було вже це визнати.

Тому, коли Честер оголосив, що нам має бути соромно за наше комфортне життя, коли Джімові доводиться терпіти такі нестатки, я не стала говорити йому, що Джім піде й на гірше, аби тільки назбирати побільше грошей і мати можливість, приїхавши у відпустку, як то кажуть, труснути капшуком.

До того ж Честер не любив, коли хтось псував йому піднесений настрій. Духовний злет, здавалося, надавав йому особливої певності, він дедалі більше вірив у власні сили. Я гадаю, десь у глибині душі він був певен (аналізувати це почуття Честер не брався — такі речі непридатні для ретельного аналізу), що будь-який душевний підйом — від бога.

68

І вже зовсім вигадка, ніби найпершою причиною сутичок між Томом і Честером стали постійні Честерові прискіпування до Томової моральності. Це, мовляв, страшенно гнітило малого, а я скористалася з цього, щоб «збаламутити» хлопця й нацькувати його на батька. Честер ніколи не вимагав, аби Том став нонконформістом, і конфірмували його в англіканській церкві (так було зручніше для Істборо); зрештою, сам Честер, одверто кажучи, почав, переїхавши до столиці, помалу-малу відходити від нонконформістів. Тепер він уже частенько забігав на службу до моєї церкви, бо вона була поруч, за рогом.

Суть полягала не у Честеровій «розбещеності» чи «снобізмі». Сталося так, що доля звела його ближче з багатьма священиками-англіканцями, і тепер він уже не називав їх усіх поспіль «запеклими грішниками» та «любострасниками». Крім того, Честер з головою поринув у роботу; а що більше він працював, то дужче втомлювався, і йому вже було просто ніколи висиджувати на довжелезних нонконформістських відправах. Винятком, звісно, був Тарбітон, там для цього доводилося хоч-не-хоч викроювати час.

Інша справа — мої взаємини з Томом. Не заперечую, ми з ним дійсно жили на ті часи в злагоді, душа в душу. Закоханість у Честера й надто великий пієтет до нього не дозволяли Томові бути перед ним до кінця відвертим,— тоді як мене він анітрохи не соромився і міг прямо говорити все, що спаде йому на думку.

Тітонька Леттер сердилась на мене, мовляв, я заграю з Томом, але то був несправедливий закид,— це Том загравав зі мною, хоча, мушу признатися, нерідко мені від нього й перепадало. Наприклад, за мої туалети (з роками він ставав усе вимогливішим до своєї зовнішності, екстравагантні Томові краватки й жилети виразно свідчили про те, що наш син поклав собі будь-що стати справжнім денді). І взагалі, Том ніколи не пропускав нагоди пожартувати,— наприклад, з моєї пристрасті до романів або з моєї забудькуватості,— я ніколи не пам'ятала, куди запхнула чергову бібліотечну книжку (втім, де йому було знати, яку силу справ мусить одночасно робити жінка!); він розповідав мені про своїх приятелів, ділився творчими планами, враженнями від театральних вистав; і, звісно, найчастіше ми з ним говорили про Честера. Хвалився, що відразу, тільки-но Честер обійме посаду прем'єр-міністра, він, Том, заведе собі добрячих скакунів і триматиме їх на Даунінг-стріт