Ярослав Яріш - Кровна мста

вправний. Ерік став нервувати, спробував бити сильніше, але та гарячка йому тільки зашкодила: Турик спокійно, ніби на своєму тренуванні, відбив цей удар, потім закрутив меч супротивника своїм і вибив із рук. Ерік і оком не змигнув, як лишився безоружним.

Це був кінець, але й тепер Ерік не поспішав здаватися. Він зробив рух ніби до свого меча, а сам блискавично вийняв ніж і спритно скочив до Турика. Молодий вой встиг закритися щитом, тож варяг полоснув по незахищеній нозі. Турик скрикнув і впав у воду. У ту ж мить Середич із розгону протаранив своїм щитом Еріка, обидва впали, знову підвелися.

– Кидай ножа! – наказав Середич варягові.

Ерік важко дихав, витер долонею воду з лиця.

– Не буде того, аби вікінг здавався руським свиням.

Нараз він розмахнувся і вдарив ножем сам себе у живіт. Враз зігнувся, захарчав і впав у воду. Середич тут же кинувся до нього, почав витягати на берег, а там вже положив його на спину.

– Не засинай, варяжине, чуєш, речу тобі. Кажи, хто поміж нас послух! – напосівся Середич.

– Вікінг свого не видасть, – відвернувся Ерік, маючи намір сконати просто зараз. Нараз він поглянув на Середича. – Мій меч…

Боярин оглянувся, кинувся назад до потоку. Там, у збуреній воді, він швидко відшукав меч варяга і приніс.

– Ось він. Я знаю, варяжине, вікінг не потрапить до Валгалли без свого меча. Ось, бери. Тільки скажи, полегши душу перед смертю: ти князя Бориса забив?

– Усіх ми побили…

Ерік потяг руку до меча, але тут йому бухнула чорна кров з рота, і рука його поволі опустилася, погляд став скляним.

Середич із досадою кинув мечем до землі. Тоді оглянувся – це чули Лука, Турик та декілька Воротичів. Середич знову підняв варязький меч і одним махом відтяв Ерікову голову, тоді взяв її за волосся й поніс.

– Відвезу ту голову Мстиславові, бо то є голова вбійника братів його. Усі-сте чули, як він зізнався. І ти чув, Луко? Аби-с не рік потім.

Лука не дивився в очі боярину.

– Не знати, хто велів йому, – відповів сотник.

Боярин спинився, оглянувся.

– Кульгавий велів, хто б ще міг? Їм одне наказував, а тобі – друге. За скільки ти йому продався, сотнику?

Лука щойно заховав свій меч у піхви і враз пожалів, що зробив це.

– Про що мовиш, боярине?

– Речу, що ти був послухом разом із Вадимом. Із самого початку я думав на тебе, а тепер-то й зловив на гарячому. Чого стоїте – хапайте послуха!

Воротичі тут же виконали наказ боярина. Лука спробував узятися за меч, але його взяли під руки, скрутили.

– Ти здурів, Середичу…

– Нє, то ти, певно, божевільний є! Іще там, у Києві, ти розказав усе Кульгавому, із варягами змовився. І тепер ти їх, окаянний, пустив по нашому сліду. Смерди Каніцарові виділи, як Ерік крався до дворища, а там ти йому вже все оповів, тож вони добре знали, по якій дорозі ми підемо. Не знали тільки собаки, що ми з Каніцаром надумали пастку їм учинити, аби перебити псів до лаби.

Лука крутив головою.

– Чого я? Хто-небудь міг Ерікові сказати…

– Нє, сотнику, то таки ти був. От і зараз ти напав на Еріка, аби його забити. Не хотів єси, аби він нам усю правду розказав.

– Отямся, боярине, ти сам не розумієш, що речеш! Я ж виріс у Тмутаракані, мій рід там кожен знає, ми завше князеві служили вірно…

– Так, служили. Твій отець до Києва їздив того літа, коли ми з касогами ратилися. Там його лукавий Ярослав і переманив на свій бік. Ти ж, як і отець твій, зрадник.

– Це брехня, князь тобі ніколи не повірить! – крикнув Лука.

– А то вже його справа, – відмахнувся Середич. – Посидиш поки що в Каніцара під замком, а потім тебе князь до себе забере. Йому і пояснювати будеш. Заберіть його та відведіть до дворища, – наказав боярин.

Воротичам не дуже сподобалося, що ними отак командують, але вони, хоч і неохоче, скорилися, зв’язали Луці руки і повели до коней.

Середич поглянув на Турика, чи не хоче той щось заперечити, але небіж мовчав.

– От і добре, – сказав сам до себе боярин і поніс голову до свого коня. Там він витрусив із мішка припаси, а голову вкинув у мішок.

За той час Воротичі повитягали варягів із води і поскладали на березі. Коней, зброю і коштовності уже поділили між собою, тепер радилися, що їм робити з трупами побитих вікінгів. Поміж Воротичами боярин впізнав двох мужів із Волосової весі – Житника і Мечобора, зате чогось не було видно Ратка і Будимира.

– Закопати треба, – радив старий Воротич, стоячи коло побитих.

– Пощо трудитися? – запитали молодші. – Зробимо вовкам і лисицям учту – дякувати будуть.

Старий стояв на своєму.

– Поїдять варягів – до нашої весі підуть. Як звір людського тіла спробує – вже його не стримаєш. Так що беріть заступи і копайте.

Середич затримуватися тута надовго не збирався – до князя треба поспішати. От тільки чи Турик зможе таку дорогу витримати? Адже рани непростої завдав йому варяжин.

Зі стежки почулося тупотіння коня – хтось швидко зближався. Воротичі насторожилися, але скоро знову відклали свої луки – упізнали Волоса. Середич такоже його впізнав.

– Що тут таке сталося? – Волос зупинився на березі потоку, не бажаючи заїздити в закривавлену воду.

– Зробили ми учту варягам. То вони так впилися вином нашим, що із землі встати не можуть. А ти чого не у своїй весі, чого свою жону теплу не обіймаєш, а примчав сюди? Може, знов до князя проситися будеш? – відповів Середич, як завше, ядуче.

Волос його майже не