Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

– Розуміючи, що з батьком обійшлися несправедливо, я неодноразово намагався домогтися…

– …якнайшвидшого перегляду справи й вироку по ній. Знаю, знаю. І повірте: мене зайва суворість винесеного вироку теж обурює, як гетьмана й законного українського правителя.

– То ви на моєму боці?!

– На вашому, парубче, зрозуміло, на вашому! Адже ви, фактично – скривджений імперською владою підданий Гетьманщини. А отже, мій вірнопідданий. До того ж ви повністю праві у своїх домаганнях, а я поставлений самим провидінням дотримувати правду на підвладній мені території.

Важко передати, яку бурю емоцій викликали в душі Василя ці слова. Вже смакуючи швидке здійснення давніх мрій, він ледь вичавив із себе:

– Тож чи можна звернутися до вашої світлості з відповідним клопотанням?

– А оце навряд чи має сенс.

Спочатку підпоручик не повірив власним вухам. Як це?! Адже тільки-но граф заявляв, що цілком на його боці – і раптом таке?!

Таке!..

Тоді як накажете розуміти почуте?!

– Тихіше, парубче, тихіше! – заспокоїв Василя співрозмовник. І підпоручик тільки зараз уторопав, що його обурений крик усе ще віддається в його ж власних вухах.

– А розуміти це треба таким чином, що мені суворо заборонено вирішувати долю моїх вірнопідданих на власний розсуд. Я можу тільки поклопотатися про вас перед государинею – але вирішувати вашу справу однаково буде вона. Результат відомий.

– Як?! Чому?!

– Тому що вам неодноразово відмовляла покійна імператриця Єлизавета Петрівна.

– Але ж тоді моє клопотання не підкріплювалося словом гетьмана Розумовського!..

– Але якщо тепер государиня Катерина Олексіївна спробує виправити рішення попередниці, то тим самим немовби негласно заявить про вільну або мимовільну помилку Єлизавети Петрівни. Нинішня государиня запанувала відносно нещодавно, тож настільки різкі зміни їй явно не до душі. Не знаю, чи надовго…

– Що ж робити?!

У розпачі Мирович схопився за голову. І почув наступне:

– Насправді все просто: давайте-но готувати сани взимку! Причому разом.

Побачивши, що підпоручик не розуміє алегорії, Розумовський продовжив спокійно:

– Я почну підготовку вашої справи до розгляду, а ви займетеся долею того, хто перегляне її у потрібному вам ключі.

– Як це?

– Повторюю, все просто. Ви тільки згадайте, у жилах якого в'язня Шліссельбурзької фортеці, де ви нині несете службу, тече царська кров?

Ніяк не очікуючи такого повороту, Василь повільно взяв зі столу глиняний кухоль і настільки ж повільно підніс до рота.

– Ну що, згадали?..

Однак пійло тхнуло настільки огидно, що підпоручик настільки ж повільно повернув кухоль на місце.

– Бачу, що згадали, парубче… Адже спадкоємця Брауншвейзької династії Іоанна Антоновича дуже побоювалася ще покійна Єлизавета Петрівна! Недарма відправила його не кудись, а в Шліссельбурґ. І вже якщо розглядати чиїсь домагання на російський престол, то вже ніяк не німецької принцеси Анхальт-Цербстськой з її малолітнім сином, якому ще рости й рости.

Василь мовчки вертів глиняний кухоль, обмірковуючи почуте. Переконавшись, що його слова справили належний вплив, Розумовський вирішив закруглити розмову наступними словами:

– Загалом, якщо кого й варто увінчати короною, то це Іоанна VI, прямого спадкоємця династії Романових, а не якогось, даруйте, Павла Салтикова.

Підпоручик глянув на співрозмовника спідлоба й мовив – зненацька для себе пошепки:

– Невже ви розділяєте чутки про незаконне зачаття государинею Катериною Олексіївною її старшого сина – Великого князя Павла Петровича?..

– А це ніякі не чутки, парубче! Ця делікатна обставина відома всьому двору… Хоча ні, я явно помилився: чутки про те, що Катерина Олексіївна народила спадкоємця престолу зовсім не від свого законного чоловіка, давним-давно вийшли поза межі двору – інакше б ви відреагували на мої слова по-іншому. Ви, пане підпоручику, всього лише рік тому з'явилися в Шліссельбурзі, але теж чули про це, чи не так?

– Та чув, чув, – буркнув Василь.

– Але ми відволіклися, давайте повернемося до нашої справи.

– Давайте.

– Не будьте настільки похмурі, парубче! Скажіть-но краще, чи маєте безпосередній підхід до високошляхетного в'язня?

– Ні.

– Це погано… але нехай так. А тому, парубче, давайте діяти в такий спосіб. Ви всебічно обміркуєте, як можете підступитися до відомого нам обом шліссельбурзького в'язня. Я ж подбаю про те, що робити після звільнення даної персони… а заразом підготую вашу справу до розгляду на найвищому рівні після успішного завершення нашої маленької витівки.

Не віднімаючи носовичка від обличчя, Розумовський підвівся й мовив:

– На цьому поки що зупинимося. Коли розповісте мені спосіб, у який розраховуєте дістатися до особи, що цікавить нас обох, – обговоримо наступні кроки… На сьогодні обговорювати більше нема чого.

Оглянувши шлях до виходу з шинку, граф додав:

– Я піду геть, ви ж не йдіть за мною, а затримаєтесь на якийсь час. Не шукайте мене – коли я вважатиму за потрібне, мої люди самі відшукають вас і повідомлять про місце й час наступної зустрічі. На сьогодні ж прощавайте. Якщо завгодно, можете допити принесене нам пійло, за нього сплачено.

Сказавши це, гетьман почав пробиратися до дверей по вузькому проходу між брудними, криво розставленими столами, при цьому як і раніше ховаючи обличчя в тіні насунутого на самі брови капелюха й прикриваючись надушеним носовичком. Як і було велено, Василь зачекав певний час, потім також полишив шинок, зовсім не доторкнувшись до пійла в глиняному кухлі.

Втім, до чого наливатися поганим винцем, якщо від зустрічі із самим Кирилом Григоровичем Розумовським він і без того втратив розум, очманівши від небачених раніше перспектив?! їхня бесіда ніяк не йшла з голови, при цьому підпоручик найбільше боявся, як би гетьман не передумав: ще б пак, непросту справу вони замислили – тут можна злякатися й відступитися…

Саме виходячи з цих міркувань, Василь Мирович уже на третій день безперервних тяжких роздумів дійшов висновку: якщо діяти