Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

Ні, навіть його благодійникові — старому князеві Острозькому...

Загалом, поки дійшли до хати, гординя угніздилася у козацькому серці остаточно й надійно. А тому перевіривши, чи добре охороняється вхід (щоб ніхто сторонній не почув їхньої бесіди) і виславши господарів хати надвір (щоб і вони нічого не почули), Наливайко почав здалеку:

— Давай–но, пане коморнику, поміркуємо тверезо. Чи можуть запорозькі козаки припинити татарські набіги на наші землі?

— Зачекай, Северине, зачекай! Ми тільки–но про віру говорили...

— А тепер ти мені про захист земель наших скажи.

— Але це ж...

— Скажи, пане коморнику: можуть чи ні?!

— Ну, добре: можуть! Можуть, що вони неодноразово довели ділом.

— Так! — трусонув чубатою головою отаман. — Але скажи тепер, чи можуть запорозькі козаки захистити від бусурманських набігів абсолютно всі землі? Усі без найменшого винятку, тобто.

— Звісно ж... — почав було Мєшковський, однак вчасно зміркував, що відповідь не настільки очевидна.

— От у тім–то й лихо, що захистити Волинь вони ніяк не можуть! Січ лежить занадто далеко на сході, тому все, на що здатні запорожці — це у випадку виникнення небезпеки відтягнути увагу бусурманів на себе. Але ж робити це безупинно ніяк не вийде, чи не правда?

— Що ж, твоя правда, — погодився коморник.

— До всього іншого, якщо на нас нападуть не з Криму, а, приміром, із земель валаських, то запорожці ніяк не зможуть перешкодити нападу. Тому–то я й хотів би створити нову козацьку залогу не на далекому Дніпрі, а в межиріччі Дністра й Бугу.

— Тобто йдеться всього лише про козацьку залогу?

— Саме так! Створити б її на тих самих нічийних землях, якими ніхто й ніколи не володів!.. Отоді ніякі зайди не насміляться сунутись до нас, тоді й зажив би тутешній люд спокійно.

— А навіщо неодмінно козацьку залогу створювати? Хіба шляхта не в змозі захистити свої володіння від розграбування сама, без допомоги напівдиких розбійників... пробач уже мені за такі слова, пане отамане!

— Ні про яких «напівдиких розбійників» не йдеться і не йтиметься, — холодно заперечив Наливайко. — Під моєю орудою незабаром залишаться винятково реєстрові козаки, утримувані коштом Польської Корони.

— Ах, он як?!

— Саме так, пане коморнику, й не інакше.

— А нинішні твої соратники?..

Ян Мєшковський хитнув головою убік дверей, натякаючи на хвацьких гуляк, що пиячили в шинку.

— Ці горлопани потрібні мені зараз. Коли ж йтиметься про складання реєстру — відберу найбільш гідних, решта ж нехай забирається на всі чотири сторони! Думаю, двох тисяч навчених воїнів цілком вистачить, витрати на їхнє утримання будуть виправданими.

Мєшковський почухав потилицю й мугикнув:

— Спритно ж ти казенні грошики рахуєш, Северине!

— Польська скарбниця від того не зубожіє. Я ж дбаю про користь людей, підданих корони, а не про чиюсь вигоду, — набурмосився отаман. — Втім, ми відволіклися... Ти запитуєш, чи може шляхта захистити свої володіння від розграбування самостійно?

— Ну, так!

— Оце ж тобі пряма відповідь, пане коморнику: не може.

— Це чому ж?

— Про те не мене запитуй, а шляхтичів і його королівську величність. Адже скільки разів ставалося так, що бусурмани безкарно вторгалися в наші землі, щоб вивезти звідси багату здобич, повести битим шляхом щедрий ясир, а шляхта на чолі з королем геть нічого не робила для того, щоб захистити, вберегти від полону й наруги простих людей, своїх вірнопідданих...

— Ну що ж, усяке трапляється...

— Вибач, пане коморнику, однак якщо отаке от «усяке» трапляється постійно, це може означати лише одне: ні шляхта, ані Корона Польська не захистять землі свої від бусурманських набігів. У такому разі, ми захистимо самі себе — отак!

— «Ми» — це оте саме реєстрове козацтво у новій залозі між Дністром і Бугом?

— Саме так! А оскільки хтось же має керувати козаками, без власного гетьмана їм ніяк не обійтися. А якщо так, чому б цим гетьманом не зробитися мені — Северину Наливайку?

Пан вільний отаман хитро примружився й посміхнувся.

— А твої друзяки–приятелі як же?

— Про кого ти запитуєш, пане коморнику? — відразу ж набурмосився отаман, подумавши, що співрозмовник повертається до не здатних ні до якої дисципліни шинкарських гультяїв. Однак Мєшковський мав на увазі зовсім інше:

— Що скажуть на це Матвій Шаула й Григорій Лобода? Та ще, окрім них, здається, є на Січі Запорозькій кошовий отаман... Здається, Ян Оришевський, я не помилився?..

— А до чого тут вони? — цілком щиро здивувався Наливайко. — Нехай на Хортиці управляються, як вважають за потрібне, а вже я у себе в новій залозі яксь сам розпоряджуся. Якщо татарва на наддніпрянські землі сунеться, запорожці нехристів поб'ють. А якщо ж на Волинь напасти задумають — матимуть із моїми козаками справу. А якщо ми із Запорозькою Січчю домовимося й разом вдаримо по ворогу, то татарві клятій мало не здасться!

— А чи погодиться на все це його королівська величність?

Наливайко відповів не одразу, при цьому говорив повільно, попередньо обмірковуючи кожне слово:

— Я б і сам хотів знати, чи погодиться король на мою пропозицію. Бо не діставши згоди, варто гарненько подумати, у яку землю відступити не гаючи часу. Інакше боюся, що наздожене мене й моїх людей помста Корони Польської.

— Іншими словами, ти насамперед хочеш проголосити