Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

— Усіх, крім вас.

Пауза.

Мовчав Крайнєв, мовчала Марина, і тиша вже ставала нестерпною.

— Слухайте, — нарешті сказав Крайнєв, — мене зовсім не цікавить, ненавидите ви мене чи любите, але є одна справа, до якої мені не байдуже.

Марина здригнулася, почувши голос Крайнєва. Глибоко захований гнів вчувався за спокійними словами.

— Ви знаєте — інститут готує тринадцяту модель. Це швидкісний бомбардувальник. Ми всі сидимо над ним дні і ночі, і тільки інженер Токова робить у цей час химерні проекти.

Марина почервоніла.

— Мені теж дуже хотілося б сконструювати невеличку ракету і полетіти на Марс. Але поки цей крейсер не буде готовий, я заборонив собі думати про щось інше. А інженер Токова говорить про любов до країни, а сама пальцем об палець для неї не хоче вдарити.

Марина знизала плечима.

— Поки ви закінчите, у мене буде готовий крейсер значно більшої швидкості.

— Це не буде сьогоднішній проект?

Це був і справді жорстокий удар, але голос Марини звучав зовсім спокійно, коли вона сказала:

— Ні, він буде значно кращий. Я не маю приємності від того, що бачу вас.

Вона повернула стільця і сіла до столу. Хвилину стояла тиша. Потім Крайнєв обома руками надів на голову кепку і тихо вийшов.

Марина сиділа нерухомо.

— Мене зовсім не цікавить, ненавидите ви мене чи любите, — цілком несподівано повторила вона, і знову тиша запанувала в кімнаті.

Стіни теплоелектроцентралі було виведено більше ніж на третину. У тепляку ставало тісно. Михайло Полоз міг бути задоволений першими наслідками своєї роботи. Давно вже минули ті часи, коли він зіскакував з ліжка на кожний телефонний дзвінок, чекаючи почути повідомлення про катастрофу і завал тепляка. Легка будова стояла міцно, і ніякі вітри не могли її похитнути.

Інженери всього будівництва стежили за п'ятою дільницею. Кожну доповідь Полоза про стан роботи слухали винятково уважно. І в дуже багатьох з'являлася думка: «Ми дуже раді, що все йде добре, але не примушуйте нас хвилюватися і розбирайте швидше свій неймовірний тепляк».

Проте Полоз не поспішав. Тепер, коли у зими вирвано майже три місяці, все можна робити спокійно і впевнено.

Шостого лютого Полоз доповів про закінчення бетонних і цегляних робіт на сорок процентів. Це точно збігалося з плановими завданнями. Засідання відбувалося у Соколової і закінчилося біля дев'ятої години. Полоз виходити не поспішав. Соколова закінчувала розмову з Гучком. Широке обличчя Карпа Івановича сяяло щирою радістю — роботи на кузні підтяглися і майже вклалися в плановий графік. Нарешті вийшов з кімнати і Гучко.

Полоз склав папери і глянув на Соколову. Вона немов чекала цього погляду і зустріла його уважно, ніби запитливо. У кабінеті було накурено. Довгі пасма диму пливли над столом. Обличчя Віри Михайлівни туманилося.

— Додому?

Соколова хитнула головою і звично простягла руку до телефону.

— Не треба викликати машину, — сказав Полоз, — Краще пройдемося. Надворі вже весною запахло.

Через кілька хвилин вони вийшли з контори. Клапті білих хмарин мчали низько над землею. Зорі з'явилися в проривах між ними, великі і тривожні, як невідомі сигнальні вогні. А під ними, припадаючи зовсім пильно до землі, звихрюючи хмари і пригинаючи безлисте гілля дерев, стрибав і метався веселий вологий зітер.

Вони мовчки пройшли половину віддалі до житлових комбінатів, потім спинилися і глянули назад. Завод плив, як велетенський, яскраво освітлений крейсер у темряві степової ночі. Будівництво йшло повним ходом вдень і вночі.

У мовчанні дійшли вони до входу в будинок і помалу рушили широкими сходами вгору.

— На добраніч, — сказала Соколова.

Як важко було їй сказати ці слова. Як не хотілося іти до себе нагору, де цілковита тиша і самотність. Полоз мовчав. Віра Михайлівна глянула здивовано.

— Я дуже хотів би, щоб зараз ти зайшла до мене на кілька хвилин, — твердо вимовляючи кожне слово, сказав Полоз.

— У тебе є якісь справи?

— Так. І дуже важливі.

Після першого вимовленого слова розмовляти стало значно легше.

— Гаразд.

Полоз відчинив двері. Клацання замка несподівано віддалося вже знайомим тремтінням у серці.

— Ну, які ж у тебе справи?

Полоз не міг сказати ні слова, бо хвилювання затисло йому горло. Сердився сам на себе, намагався оволодіти собою, але з того нічого не виходило. Збентеження все зростало.

— Що це з вами, товаришу Полоз?

Полоз отямився. Вони поговорили кілька хвилин про се, про те. Розмова не цікавила їх, і відповіді часто не сходилися з запитаннями, але вони не помічали цього. І, нарешті, тема розмови вичерпалася.

— Мабуть, час уже рушати додому, — сказала Віра Михайлівна, не рухаючись з місця.

Тільки слово «додому» дійшло до свідомості Полоза. Значить, зараз вона піде, значить, зараз знову йому залишатися тут одному. Про це навіть страшно було подумати. Саме страх і відчай штовхнули Полоза на несподівані вчинки.

Віра Михайлівна раптом відчула Полоза зовсім близько біля себе. Він взяв її на руки легко, як дитину. Він цілував її чоло, щоки, губи, і годі було спинити цей нестримний потік поцілунків.

Соколова знала, що варто їй тільки сказати сухо і офіціально — «Полоз, покинь мене», і інженер отямиться. Але говорити щось подібне зовсім не хотілося, і майже несподівано для себе Соколова поцілувала Полоза.