Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Перед ним брязкотів посадженими в металеві гнізда пляшками невеличкий столик. Для кожної пляшки — своє гніздо, для вази з льодом, для графина з содовою. Все в дерев'яній каюті було пригнано, закріплено з розрахунку на качку, тільки голову хазяїна ніщо не підтримувало і вона перевалювалась з плеча на плече.

Вахтенний доповів про гостей і вийшов. Патрік Белфур Белч розплющив очі. Вони були каламутні, майже незрячі, з налитими кров'ю білками. Він довго дивився на Добрито, не розуміючи, хто перед ним. На Касяна поглянув неуважно, як дивляться на порожне місце. Петра, зрештою, таки впізнав і посміхнувся йому радо.

— О-оу… Янг Пітер! Май ді-ір… дарагий френд, де пропадав? Я вже думав — не прийдете… Присягаюсь, мені було б неприємно… Поїхати не побачивши вас. Тебе… Ти славний хлопець, Пітер. Вип'ємо за тебе! Ти так багато для мене зробив…

— А що я такого зробив? — знизав плечима Добриня. Містер Белч подав йому чарку, наповнену віскі.

— Ви є людина великої букви. Чисте серце!

Добриня не заморочував, не доводив, що на його місці кожен, кому доручили б зустрічати іноземних гостей, зробив би те ж саме, коли не більше. Однак від подяки вирішив не відмовлятись. Підніс догори запропонований йому келех і урочисто промовив:

— Дякую вам, містер Белч, дякую за увагу до моєї скромної особи (і все це чистою англійською мовою, сам з того дивуючись). Дозвольте репрезентувати вам людину, сподіваюсь, вам добре відому, — він жестом показав на Калікіна і полегшено витер спітнілого лоба.

Патрік Белч підвів голову і дивився на геолога. Дивився довго. Очі його поступово прояснювались, в них проступала знайома голубінь. Потім лице болісно скривилося, здригнулися губи.

— Кассій-Ян! Та невже це ти?! — він рушив до Касяна Калікіна. — Дай обніму тебе… Святі угодники, це Касій! Мій бог! Мій рятівник!

Вони обнялися. Поцілувались. Містер Белч зронив голову на плече друга.

— Та заспокойся, Патрік. Не варто, друже.

— Не думав, що ти тут, — схлипуючи, говорив англієць. — Подумати не міг, що зустріну тебе через стільки років… Як пролетіло життя, Кассій! Жахливо… Жорстока штука — наше життя. Навіщо воно дано людині? Навіщо?..

Він знову схилився лицем на плече Касяна, потім раптом стрепенувся і, мовби вгадуючи заперечення геолога, заговорив, витираючи хустинкою очі:

— Так, твоя правда, Кассій, твоя. Пробач, я зовсім розклеївся. На мене звалилось стільки… Ціла гора невдач, неприємностей… Не витримують нерви…

Були, відчувалось, у його словах і хміль, і трохи екзальтації, притаманної його натурі, проте було і ще щось глибоке і правдиве, роками не висловлене збентеження душі.

— То я, — Добриня торкнув Касяна за лікоть, — я піду, га?

— Ні, ні! — заметушився містер Белч. — Випийте з нами за нашу зустріч! За все, що нас, людей, зв'язує на цьому світі. За російських хлопців, за норвезьких, англійських… За всіх, хто тоді встав і… вистояв. Не будемо тільки пити за тих, хто сьогодні про все забув, пригрівся в зручному фотелі і… Та ну їх до чорта! Я п'ю за вас, друзі!

На очі йому знову набігли сльози, але він пересилив себе. Касян і Добриня випили.

— Пробачте, містер Белч, але мені доведеться вас залишити, — Петро поставив на столик чарку. — Служба вимагає.

— Шкода, Штор. Сподіваюсь, ми ще побачимось, правда? «Грейс О'Нейл» відпливає через… — він глянув на годинник, — п'ятнадцять годин. Ви прийдете попрощатися?

— Я прийду раніше. Години за дві я повернусь.

— Ну, тоді ще по одній, — він налив Добрині, додав по краплі собі і Касяну.

Калікін задивився на зблиски у гранях кришталевого келешка, так ніби згадував про давно минуле. Добриня поспішав, йому нетерпілось швидше повернутись на пірс, а тому, не дочекавшись, що скаже Касян, перехилив чарку і підвівся. В цей час Калікін промовив сакраментальні слова:

— А пам'ятаєш, як ми…

Після чого ні Патрік, ні Касян вже не в змозі були будь-що помітити навколо себе. Скориставшись з того, Петро тихенько вийшов, а старих друзів підхопив легкокрилий птах спогадів.

Очищені часом від болю і гіркоти події минулих років здавались їм тепер привабливими і дорогими. Друзі раптом зрозуміли, що без того минулого, яке зараз з'явилось перед ними у яскравих, незабутніх картинах, вони були б бідніші, загубили б щось вельми суттєве із свого «я». Коли нелегкі справи воєнного лихоліття позаду, коли тобі нема в чому попрікнути себе і твоїх соратників, з якими переборов смертельну небезпеку, переміг і саму смерть, серце виповнюється радісним почуттям вдячності долі за те, що не обійшла тебе важким, жорстоким випробуванням. Однак до цієї гордої радості неодмінно горнеться і легкий смуток, адже усвідомлюєш: відійшло і ніколи вже не повернеться, не повториться найкраща пора твого життя — молодість.

Розділ другий
ЩАСЛИВЧИК МАРТІН

Путі Інтеллідженс сервіс несповідимі, як і путі господні. Капітан англійської секретної служби Мартін Кребс (щасливчик Мартін, як його прозивали колеги в Лондоні) потрапив у німецькі охоронні війська ще в тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому. У Балстаді він з'явився з першими вибухами в шхерах, і ось уже близько двох років очолює сектор зовнішньої охорони об'єкта «Вікінг». Варто зауважити, що охорона цього об'єкта була розділена на два не контактуючих між собою сектори. Більше того, інтерес офіцерів сектора зовнішньої охорони до співробітників охорони внутрішньої, помічений службою безпеки, негайно відтинали. Цікавий вмить зникав із Балстада і в кращому випадку недавні колеги отримували від нього поздоровлення до Нового року з російського фронту. Така перспектива майора Енке (тобто Мартіна Кребса) ніяк не влаштовувала.

Лондон тим часом вимагав від свого резидента найшвидшого проникнення в таємницю «Вікінга». Інформація, що стікалася до штаб-квартири Інтеллідженс сервіс з багатьох інших європейських джерел, свідчила про те, що