Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

Два дні тому він увімкнув програму «Чікси» й біля входу в кінотеатр познайомився з дівчиною. Вона прийшла зі своїм хлопцем. У напівпорожньому залі Арсен сів прямо за закоханими.

Ніхто не дивився кіно. У залі гигикали, обжималися й цмокались, а дівчина щораз більше напружувалася, віддалялася від свого хлопця, котрий не міг зрозуміти, що таке, й ліз її мацати. Вона відбивалася дедалі злісніше, хотіла встати й піти, але ззаду сидів Арсен. Вона залишилася.

За весь сеанс вона не обернулась ані разу. Шия її ніби заклякла.

Потім, у кав’ярні при кінотеатрі, Арсен запропонував їй пива. Вона прихильно всміхнулася. Арсен вийняв з кишені двохсотгривневу купюру. Хлопець перевів розгублений погляд з дівчини на Арсена й раптом стукнув його у вухо — дуже несподівано й боляче.

Хряснулась пляшка об стару, ще з радянських часів бетонну підлогу. Розкинула промені пивна зірка на бетоні. Запахло кисло й хмільно. Арсен згадав, що «дах» у нього вимкнено.

— Стривай, — він владно витяг перед собою руку. — Хвилину.

Дівчина раптом заверещала й зависла на своєму хлопцеві — колишньому, — тицяючи його кулачками й матюкаючись запекло, зло. Зібралися ґави, і в цій юрбі Арсен утік.

Він утік, як боягуз, але не від хлопця, котрий міг запросто роз’юшити йому носа, а від дівчини, котра в його уяві теж раптом запахла кислим пивом. Він заскочив у туалет, увімкнув функцію «Невидимість» і пішов. Дівчина, як і раніше, горлала на свого хлопця, той, остаточно розгубившись, грубо гаркав у відповідь. Арсен ішов, запхнувши руки глибоко в кишені, притиснувши підборіддя до грудей, як боксер, і думав, що утиліти утилітами, але треба й голову на в’язах мати…

— Друзяко, ти не спиш?

— Ні, — Арсен стрепенувся. — Я користуюсь утилітами. Користуюсь, — повторив упевненіше й подивився Максимові у вічі. — Гроші тягаю принаймні регулярно.

(Крім програми «Гроші» Максим, виявляється, прописав йому ще одну: ніхто навколо не дивувався й не тривожився через ці гроші; обережність не зайва.)

— Боязкий ти.

— Та перестань, Максиме. Ти вже так накерувався цим важільцем, що він стерся весь. «Боягузик, боязкий…»

Максим засміявся:

— Ростеш. Молодець. Мої маленькі утиліти використовують у фізичному, як-то кажуть, житті елементи цифрової реальності. Ти бачиш — збоїв не буває, нема побічних ефектів, безпечніше за аспірин. Щоправда, будь-яка можливість породжує відповідальність, ти швидко це зрозумів, ти розумний хлопець… А хочеш — отак?

Він повернув до Арсена свій ноутбук. Підморгнув — і раптом сягнув рукою в екран. Поверхня монітора затремтіла й пішла хвильками, немов оліїста вода. Арсен ледь не скрикнув з несподіванки; видовище було справді моторошне.

— Закінчуй фокуси!

— Це не фокуси, — ласкаво сказав Максим. — А от це що таке?

Він висмикнув руку з екрана, як із желе, і поверхня монітора негайно перестала коливатися. На долоні в Максима виявився клапоть аркуша із зошита, з криво написаним рядом символів.

— Це твій останній пароль з «Балу»? Чи передостанній?

Арсен придивився.

— Останній…

Пароль був — nhfltcrfywsz, «традесканція». У Арсена в дитячому садку стояла на підвіконні така рослина… А може, й не зовсім така. Але слово запам’яталося. Добра пам’ять була в п’ятирічного малюка.

Максим зім’яв папірець:

— Поміняй пароль.

Арсен опустив очі.

Після всіх чудес, до яких поволі привчив його Максим, це було, напевно, навіть не найчудесніше. Слабкість у колінах і тягуче відчуття в животі повернулися, і це було дуже неприємно.

— Боягузик, — сказав він хрипко.

— Та перестань, — Максим недбало кинув зім’ятий папірець у кошик. — Сільський дядько, вперше побачивши електричку, ще гірше перелякався.

Він пововтузився в кріслі, всідаючись, наче важкий птах у гнізді. Поклав ноутбук перед собою на край стола і відкрив «Королівський бал»:

— Серйозно, поміняй пароль негайно.

— У мене там не лишилося нічого цінного, — сказав Арсен. — Щоб генерити разових персонажів, надтаємність не потрібна.

Він устав і витяг зі сміттєвого кошика зім’ятий клапоть аркуша. Це був звичайний зошит у лінійку. Арсен упізнав свій почерк; він ніколи не записував паролів. Запам’ятовував.

Напевно, якийсь час вона стояла в Арсена за спиною — поглинений роботою, він її не помітив. На екрані була кімната в облізлому офісі якоїсь азіатської компанії, і вилицюваті люди в однакових мішкуватих костюмах боролися за право здійснювати Максимові плани — тягти кабелі, везти комп’ютери в ті місця, де досі люди спали покотом на долівці своїх халуп і їли руками з дерев’яних мисок. Арсен замучився, поки вдалася маніпуляція: замовлення одержала компанія, яку цілком контролював Максим. Можливо, через кілька місяців вона розориться й перестане існувати, однак справу запущено: через півроку який-небудь чорний хлопець у коротких штанях, хлопець з місцевої школи, критої соломою, матиме змогу грати в місцевий аналог «Королівського балу»…

— Агов, — тихо сказала Аня, й Арсен підскочив, наче під ним виявився їжачок.

Аня всміхалася.

На ній був синій светр під горло й обтислі джинси. Волосся не відросло, а стало, здається, ще коротше. Вона дивилася на Арсена тепло й насмішкувато.

— Ну ти прямо підкрадаєшся, — з досадою сказав Арсен. — Я працюю.

— Бачу… Я теж працюю. Майже в сусідній кімнаті. Спритно нас Макс розвів, правда?

Арсен у першу хвилину подумав, що вона має на увазі: «Максим розвів нас по різних кімнатах». Але Аня мала на увазі інше — Максим їх обдурив.

— Щось я тебе ні разу не бачив, — сказав Арсен.

— Не дивно. У мене в кімнаті все є, і курилка, й буфет, і диван, і сортир. Якого дідька мені тягатися по коридорах? Тебе шукати?

Вона всміхнулася ширше.

— Могла б подзвонити… — знову з досадою сказав Арсен.

— А ходімо до мене, — раптом запропонувала Аня. — Покажу, що я роблю.